Читати книгу - "Виграй мене , Ольга Манілова"

Спочатку вона обирає черговий квітчастий комбінезон, дивовижним чином розшукувавши кілька епатажних моделей у величезному гіпермаркеті, але до примірочної прямує вже з сукнею.

Симпатичною, в міру короткою, жовто-білою сукнею.

Я вдаю, що не помічаю обновки на її гнучкому, завжди рухливому тілі, і Настя трохи засмучується, насупившись. Вона навіть кілька разів краєм ока оглядає себе в дзеркалі неподалік від каси.

Звісно, сукня їй пасує. Безумовно. Безперечно. Сто відсотків.

Де б купити мотузку в цьому довбаному магазині?

Мені потрібна міцна, бажано — три метри, а вже щось високе, де можна прикріпити обмотану навколо моєї шиї мотузку, я знайду сам.

Хлопці й чоловіки поглядають на її ноги й часто піднімають погляд на обличчя, що світиться. Я стримано киваю одному з них — тому, що ніяк не може пригадати, де він перебуває, і незнайомець знехотя відвертається вбік.

— Цей стенд скоро завалиться, — вказує Настя пальцем на полицю з варенням, але замість стенду я дивлюся на неї.

Я теж скоро завалюся, тільки такої прибиральної машини не знайдеться, щоб виправляти цю катастрофу.

Їй вісімнадцять, а мені — сорок, і мені варто було розвернути машину, коли Каченя стягнуло свій хвостик, і їхати довго і швидко в протилежному напрямку.

Варто було взагалі розвернутися, коли я потягнув на себе двері того душа, але, мабуть, вісімдесят шість мільярдів нейронів у моїй голові одномоментно переродилися, вибухаючи сяйвом, як довбані наднові зорі.

І всі сто трильйонів з'єднань між ними завібрували, звиваючись і шиплячи, немов гинучи спалахом під міццю невблаганного світла.

Вони точно вже мають перестати вібрувати у моїй голові.

Точніше, вони взагалі не можуть вібрувати.

Тільки вони з жадібністю пожирають одне одного, варто тільки цій божевільній відкинути довге волосся на спину…

Варто їй тільки насупитися, а потім відкрити рота.

Варто їй злегка натиснути на свої коліна долонями перед тим, як покрокувати ще швидше.

Варто їй знову нервово погладити себе по стегну, ніби заспокоюючись.

— Зараз ми купимо тобі хлібця, — оманливо ласкаво вимовляю я, але щось не виходить говорити, як мені хочеться.

— Гаразд, — вдає Настя покірність, — я хочу ще булочку. Тут мають бути пряники зі згущеним молоком, їхні фірмові.

Вона знаходить свої пряники і зачитує вголос інгредієнти у складі, вказуючи мені пальцем на окремі слова. Я не бачу, що там надруковано, але не тому, що в мене давно ослаб зір. А тому що я не можу бачити її, мислити, читати і розуміти одночасно.

— Мабуть, нам доведеться часто заїжджати в магазини, оскільки твій апетит доводиться постійно задовольняти.

— Ні! — обурюється вона і, допоможи мені Господи, навіть червоніє. — А ти сам скільки з'їв? І візьми їжу в дорогу зараз, тому що нам не можна більше зупинятися. Не можна, от.

— Я голодним з тобою не залишуся, боюся, вже дорогою їжа мені вже не знадобиться, — навмисно дивлюся їй прямо в очі.

Настя спочатку випрямляє шию, потім притискає до себе упаковку пряників, ще й на всі боки швидко дивиться, а потім заправляє волосся за вуха. Кілька разів.

І дуже помітно і насичено червоніє.

Я планую говорити подібне кожні двадцять хвилин, у мене вже розклад складено, але насправді хочеться кинути всі товари на підлогу просто тут і зараз і тоді... хай буде, що буде.

Якби Насті виповнилося двадцять п'ять, ми б зараз у моїй квартирі, у моїй спальні, обговорювали стелю між перепочинками. Стеля в мене над ліжком вражаюча, я впевнений, що ця божевільна тріщала б без угаву.

Вона б не поїхала в Пояски, тому що я б її вмовив поїхати до мене.

Я б не встигав комбінувати всі пози і поверхні, але я б змусив її задихатися ще в коридорі. Ні, ще в машині.

Ну гаразд, якби Насті виповнилося не двадцять п'ять років, а хоча б двадцять два.

Хоча б двадцять, прокляття.

Але Настя не тільки виглядає на вісімнадцять, вона справді незріла, І я не знаю, що станеться далі — якщо я не побачу, який вона має вигляд, коли я нарешті буду зверху.

Коли ми займаємо чергу, Настя смикано відтягує ліф сукні, мабуть, щоб мені було краще видно всі опуклості.

А може, вона не для цього його відтягує.

Може, у мене дах реально поїхав.

Цей гіпермаркет підозріло нагадує пекло, до якого ти потрапляєш за те, що захотів сестру свого головного супротивника тієї секунди, як її побачив.

Тут навіть підсвітка відповідна — червоно-помаранчева неонова лінія тягнеться по периметру всіх стін, — а ще я мимоволі беру Настю за лікоть, щоб наблизити до себе і навіть не помічаю як це роблю. Ну, тому що це ж пекло.

І в пеклі трапляється саме це: свої думки і рухи ти більше не контролюєш.

Загалом, так, мій дах віднесло стихійним лихом.

Коли темні бездонні очі Насті піднімаються на мої, то я ледь не вимовляю це вголос.

І ще ледь не додаю роздратований наказ не відтягувати постійно ліф сукні.

Ніби я здатен забути як вона виглядає без одягу. Ніби можна взагалі думати про щось іще!

Я ще ніколи не зустрічав нікого, хто б так дратував і розчулював мене одночасно.

Це гірше за пискляве кошеня на узбіччі: ти проходиш повз, бо не можеш його взяти собі, і тому дратуєшся на самого себе.

А тут ти не проходиш повз.

Тому що, чорт забирай, неможливо пройти повз!

Я вже зрозумів, що з цим боротися марно: за одну добу я стільки разів відключав мозок і відкривав рот, щоб вивалити те, чим ділитися не збирався, що дивуватися вже нічому.

Вона має суперсилу, ця балакуча дівчина з довгим волоссям і з прекрасними голосовими зв'язками:

Настя Резницька робить кожну хвилину кращою за попередню.

Але це вона тільки на вигляд весела-забавна. Коли Настя трохи зупиняє власну виставу, то помітно, як у світлій голові безупинно плодяться бурхливі думки.

І я хочу запустити пальці прямо в її волосся, проникнути прямо всередину і промацати кожну думку. Бо добровільно вона явно не збирається нічим ділитися.