Читати книгу - "Шлюбна ніч, Каміла Дані"

— Що б я без тебе робила?! — гірко усміхаюся. Вдивляюся в екран, щоб краще запам'ятати обличчя єдиної людини, яка повірила в мене і дала надію на майбутнє. З того часу, як вона поїхала, все сильно змінилося. Я наростила броню і стала більш впевненою у собі.

— Все, я побіжу! Бувай, поцілуй за мене Тимурку! І будь сильною, все налагодиться! — шле повітряний поцілунок і вимикається.

Говорити легко, а як втілити це у життя? Як вбити в собі те, що щойно народилося і рветься назовні? Аня каже дати шанс. Ні, я не зможу! Вдавати, що все гаразд на годину в присутності чоловіка — не питання, але знову відкрити свою душу для нових стосунків — ніколи! І нехай він тричі буде батьком мого Тимурчика! 

Не думаю, що і я його цікавлю як жінка. Що йому було потрібно, він уже забрав, обманом! Хто знає, можливо, у нього дітей повно по цілому світу. Що йому заважало зробити з іншими те, що він зробив зі мною?! Можливо, у нього фетиш такий — колекціонувати куплену невинність? Навіть страшно подумати, скільки ще життів цей Бичара перетворив на пекло і страждання!

Підходжу до вікна і спостерігаю за тим, як землю висвітлюють перші промені сонця. Треба опанувати себе та прийняти все з високо піднятою головою. Немає таких випробувань, які неможливо подолати, є люди, які занадто люблять себе шкодувати! А я не така, я пройшла через голод і холод. Пройшла цькування і знущання свого батька, ненависть і злість рідного брата! Була кинута чоловіком без жодних пояснень! І я змогла, зуміла знайти себе і своє місце у цьому світі! Це просто наступна перешкода, яку я повинна обійти з мінімальними втратами для себе і Тимура!

Швидко роблю легкий макіяж та одягаю спортивний костюм бірюзового кольору. Іду на кухню і готую сніданок, вкладаючи в нього всю свою душу. Хочу показати своєму сонечку, як я його люблю і наскільки мені важливо його пробачення. Довго вирішувала, чим порадувати сина, і зупинилася на абрикосовій кростаті. Тимур просто обожнює італійський пиріг з абрикосами. Пісочне тісто у мене завжди виходить дуже смачним і ароматним, а ананасовий джем надає родзинки страві.

Коли готую, викидаю всі думки з голови, вмикаю музику на телефоні та одягаю навушники — не хочу розбудити мого соню. Сьогодні не поведу його до школи і сама на роботу не піду. Проведемо цей день з Тімою удвох. Я повинна підготувати його до зустрічі з батьком.

Через сорок хвилин пиріг стоїть на столі, ваблячи своїм виглядом і запахом.

— А де каша? — бубонить Тимур незадоволеним голосом, сідаючи за стіл. На мене не дивиться і навіть не бажає доброго ранку!

— Привіт, синочку, як спалося? — усміхаючись, питаю я, вдаючи, що нічого не сталося. Тимур підіймає на мене свої серйозні очі — і моє серце обливається сльозами. У глибині його очей стільки болю, що я відводжу погляд. Не маю стільки сили, щоби витримати його засудження.

— Я хочу кашу… — тихенько шепоче.

— Так, звісно. Я зараз приготую… — відвертаюсь від Тіми й ковтаю сльози. Дістаю з холодильника молоко і масло, вмикаю плиту і починаю чаклувати. Мій син мовчить, немов води у рот набрав. Від цієї тиші мені стає ніяково, хочеться вити, тому прикушую щоку, щоб хоч якось привести себе до тями.

— Мамо, — вимовляє маля, коли я ставлю тарілку з кашею перед ним на стіл.

— Так, рідний, говори, — сідаю навпроти з горням уже давно холодної кави.

— Коли він прийде? — невпевнено цікавиться.

— Казав, що цього тижня, але дня не знаю. Якщо хочеш, я йому зателефоную і запрошу на обід або вечерю, скажімо, завтра? — усміхаюся, накриваючи своєю долонею маленьку ручку.

— Сьогодні. Нехай приходить на вечерю сьогодні. Зателефонуй і скажи, що я його чекаю! — каже, а сам повільно витягує долоню з-під моєї руки. У цей момент я розумію, що ревную власного сина до Яромира. Виникає дике бажання перемотати платівку і повернутися у той злорадний день, коли я не послухала Аню і пішла на те кляте інтерв'ю. Тільки зараз до мене дійшло: це все з моєї провини, я занадто загралася у бізнеследі. Тепер прийшла розплата, біль і мука, боротьба за місце в серці мого сина. Я нарешті зрозуміла, що не можу ділитися ні з ким його турботою і теплом, а доведеться. І від цього стає ще більш нестерпно.

— Добре, тільки спочатку підемо і купимо мобільний. Домовилися? — чи то питаю, чи то прошу я. Дивлюся на свою дитину і не впізнаю. Завжди веселий і усміхнений, він немов згас, немає тих іскорок в очах, що освітлювали наш дім ще вчора. І це все з моєї провини!!! 

— Ні, я піду в школу, а ти іди в магазин, одна! — відповідає чітко, не дивлячись мені в очі.

Більше ми не розмовляємо. Тимур одягається і чекає мене в коридорі. В автомобілі теж їдемо мовчки. Син задумливо дивиться у вікно, перебираючи в руці ремінь безпеки. А коли моє сонечко не цілує мене на прощання, я хочу померти, провалитися крізь землю, щоб не відчувати тієї порожнечі, яка опанувала над моїм серцем. 

Дорогою додому заїжджаю у магазин і купую телефон. Доводиться трохи почекати, поки відновлять сімку. Уже в торговому центрі я розумію, що навіть не переодягнулася: як була в домашніх капцях і костюмі, так і поїхала.

Увімкнувши мобільний, починаю завантажувати з хмари всі контакти та повідомлення за останню добу. Читаю останні смс і навіть радію, що не потрібно телефонувати Бикові. Він, виявляється, і так збирається сьогодні відвідати сина…