Читати книгу - "Шлюбна ніч, Каміла Дані"

Дорогою додому роздумую, що приготувати на вечерю. Заїжджаю на ринок і поповнюю наші запаси. Зупиняю свій вибір на телятині, чоловіки ж люблять м'ясо? Бістека під соєвим соусом, приготовлена на електрогрилі, думаю, підійде. І смачно, і корисно. А ось з гарніром довго не можу визначитися. Якщо з Тимуром я впевнена у своєму виборі, то смаки Бика навіть уявити не можу. І зрештою просто купляю мікс салату. Нехай подякує, що взагалі погодую!

— Привіт, Наташо, — повернувшись додому, телефоную своїй помічниці. — Я буду завтра! Якщо щось термінове — телефонуй! — чую, як голосно дихає жінка. Напевно, думає, що я лежу в обіймах Макса.

— Щось сталося? — фиркаю, я чекала це питання.

— Не твоя справа! Твої обов'язки дивитися за рестораном, завтра все перевірю. Якщо щось буде не так — отримаєш по повній, вибачай! — шиплю крізь зуби, з усіх сил стримуючи себе. Ненавиджу, коли хтось пхає свого носа в мої справи!

— Добре, як скажеш! — відповідає пригніченим голосом. Скидаю виклик, треба трохи прибрати у квартирі, заодно і відірватися від поганих думок.

Близько трьох годин я борюся з вигаданим пилом. Навіть акваріум чищу, готую одяг для себе і для сина. Загалом, роблю все, що можна, тільки щоб не думати про майбутню зустріч.

Коли настає час їхати за Тимуром у школу, з'являється почуття, що я щось роблю не так. Десь помиляюся, але в чому — зрозуміти не можу. Дивне відчуття сковує душу, ну або це просто страх знову побачити Яромира!

Син зустрічає мене без особливого ентузіазму і знову не поцілувавши. Їдемо додому, як і вранці — у гнітючій тиші, яка з кожною хвилиною вривається у моє тіло холодом і думками про те, що я погана мати. Я намагаюся не показувати синові, як насправді почуваюся. Керую автомобілем, розмовляю легко і невимушено, закопуючи глибоко в себе справжній свій стан. 

До вечора Тимур сидить у себе в кімнаті, відмовляючись навіть від перекусу. Зі мною так і не говорить, скільки я не намагаюся. Він виправдовується тим, що у нього багато уроків. Я чекала на щось таке, але як же це мучить! Син характером пішов у мене, його теж легко поранити! 

Я намагаюся не набридати йому, розуміючи, що потрібен час. Тому сиджу майже весь час на кухні. Забиваю холодильник закусками і готую торт, щоб хоч якось відволіктися і не зійти з розуму. Я твердо вирішила, що плакати більше не буду, тільки опанувавши себе, зможу налагодити стосунки з Тимуром.

— Він затримується? — це перші слова, сказані моїм сином за весь день. Мене знову сковують ревнощі при згадці про Яромира. Щоб Тимур не зрозумів, я відвертаюся до плити.

— Не знаю. Якщо через пів години не з'явиться, я зателефоную йому, добре? — насилу виштовхую слова, в голові бажаючи цьому придурку застрягнути у ліфті.

— Гаразд, — відповідає пригнічено. Повертаюсь і дивлюся на мого маленького чоловіка. Він не одягнув приготовлений мною одяг. Сам вибрав темні потерті джинси і футболку з Фіксиками.

Дзвінок у двері — і нас двох пересмикує від переляку.

— Я буду чекати у своїй кімнаті! — кидає малюк і моментально ховається за дверима.

Жовч підходить до горла, і я на ватяних ногах йду в коридор, щоб впустити у свою квартиру чоловіка, якого не хотіла б знати ніколи в житті. Відчиняю двері й натикаюся на блакитну лагуну, яку вже ненавиджу усією душею.

— Привіт, — кажу без підтексту, адже син може почути нашу розмову. Бичара стоїть, пронизуючи мене своїм гострим поглядом. Одягнений у класичний чорний костюм, білу, як сніг, сорочку і краватку темно-синього кольору. Однією рукою тримає подарунковий пакет, друга рука засунута в кишеню штанів.

Не промовляючи ні слова, переступає поріг мого будинку. Дістаю капці, кидаю їх під ноги, вигинаючи брову. Чоловік зі скреготом зубів знімає начищені до блиску туфлі, одягає запропоновані мною капці, які явно меншого розміру.

— Пробач, у нас немає дорослих чоловіків у домі. Це найбільші, що є, наступного разу постараюся купити взуття для твоїх лап! — спокійно вимовляю, радіючи від того, що йому буде некомфортно хоч у чомусь. Бо я хвилююся, а він впевнений і спокійний!

— Не страшно, — нарешті починає відповідати на мої провокації Шогіл, — перетерплю! Де Тимур? Ти вже йому розповіла? — пропалюючи мене поглядом, запитує Бик.

— Так, він чекає на тебе у своїй кімнаті! — шепочу захриплим голосом, показуючи рукою в бік кімнати сина. Усміхаюся, але в голові його роздираю на шматочки. У мені бушує роздратування, дуже-дуже важко стримуватись!

Іду вперед, показуючи дорогу “дорогому” гостю. Стукаю, тремтячими руками відчиняю двері. Синочок сидить на підвіконні, дивиться на подвір'я.

— Сонечко, тато прийшов! — затримую подих і чекаю реакції Тимура. Малюк не реагує, так і дивиться у вікно.

— Мамо, почекай за дверима, я хочу з татом поговорити. Наодинці, — через дуже довгу для мене хвилину вимовляє він.

— Добре, — повертаюся, кидаючи застережливий погляд на Шогола. Виходжу за двері, залишивши їх прочиненими. Роблю декілька кроків і повертаюся, ховаючись біля стіни — я повинна чути, про що вони будуть розмовляти.

Кілька миттєвостей у кімнаті стоїть тиша, потім чуються кроки. У маленьку щілину бачу, як Тимур підходить до дверей, щільно їх зачиняє і прокручує ключ, залишивши мене без надії почути їхню розмову.