Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

Ноббі трохи подумав. 

— Але нам казали триматися насторожі, — зауважив він. — Ми маємо щось там виявити. 

— Можемо щось виявити у мене вдома, — запропонував Колон. — І триматися насторожі хоч цілу ніч. 

— Дуже гарно придумано, — сказав Ноббі. Що більше він про це думав, то більше йому подобалася ця ідея. — Але спершу мені треба відійти. 

— Мені теж. Ці детективні справи всі соки витягують. 

Спотикаючись, вони вивалилися у провулок за кнайпою. У небі стояв повний місяць, повз який тягнулися розкошлані хмари. У темряві двоє, лишаючись непомітними навіть один для одного, зіштовхнулися. 

— Це ви, пошукачу-сержанте Колон? — запитав Ноббі. 

— Саме так! А чи не могли б ви зараз пошукати двері клозету, пошукачу-капрале Ноббс? Нам потрібні маленькі, темні, стрьомні з вигляду двері, ха‑ха-ха! 

Щось дзеленькнуло. Пролунало кілька придушених лайок, а потім щось завило: Ноббі пошкандибав вуличкою, а між ногами в нього рвонуло величезне плем’я диких анк-морпоркських котів. 

— Кошенятко, — тихенько промовив Ноббі. 

— Що ж, треба задовольнити свої потреби, — сказав сержант Колон і відійшов у зручний закуток. 

Його інтимну медитацію перервали. 

— Де ви там, сержанте? — пробурчав капрал. 

— Ноббі, для тебе я — сержант-пошукач, — добродушно поправив його Колон. 

— Не розливайтеся мені, сержанте, — голос Ноббі раптом зазвучав серйозно і дуже тверезо. — Тут якесь гаддя пролетіло. 

— Я бачив плазуче гаддя, — сказав капрал і тихо гикнув. — І ходяче. І одного разу навіть плавуче. А чого не бачив — то це летючого. 

— Зараз побачите, штурпаче, — не відступався Ноббі. — Я вам тут баки не забиваю! У нього крила були! Такі, як ну… Ну, як величезні крила! 

Сержант Колон велично розвернувся. Обличчя Ноббі так пополотніло, що аж світилося в темряві. 

— Я серйозно, сержанте! 

Колон здійняв погляд у набрякле хмарами небо, до омитого дощем місяця. 

— Ну, гаразд. Показуй. 

Щось прошелестіло в нього за спиною. Кілька шматків черепиці впали на бруківку й розбилися. 

Колон озирнувся. На даху сидів дракон. 

— На даху сидить дракон! — пробелькотів він. — Ноббі, на даху сидить дракон! Що робити, Ноббі? На даху дракон! Ноббі, він витріщився на мене! 

— Ви можете спершу підтягнути штани, — пролунав голос Ноббі від ближньої стіни. 

* * * 

Вивільнившись з-під багатошарових захисних обладунків, леді Сибіл Ремкін все одно лишилася величезною, ніби вежа. Капітан знав, що за оповідками варварів з Серединних земель, могутні діви у кольчугах і при зброї шугали над полями бою на ломових конях, вихоплювали звідти зарубаних воїнів і переносили до овіяного славою розгульного загробного життя, підспівуючи собі мелодійними мецо-сопрано. Серед них могла б літати і леді Ремкін. Ба більше — вона могла б вести їх за собою. Чого там — вона могла б вести за собою цілий батальйон. Кожне її слово було, мов щиросердне поплескування по спині, а ще в ньому лунала аристократична впевненість у собі і власному бездоганному вихованні. Що ж до самих лише приголосних, ними можна було тиковий ліс валити. 

Посічені Ваймзові предки часто чули такі голоси — зазвичай від людей у важких обладунках. Сидячи на бойових конях, ці люди пояснювали, чому дуже добре було б — «та ви й самі це розумієте» — налетіти на ворога зненацька і розбити його вщент. Ваймзу мимоволі закортіло зібрати ноги у стійці «струнко». 

Доісторичні люди мали б її за богиню. Та й взагалі — хоч як це неймовірно — їм вдалося вирізьбити кам’яні статуї достеменної леді Ремкін багато тисячоліть тому. А ще вона мала буйну каштанову шевелюру — перуку, як згодом довідався Ваймз. Взаємодіючи з драконами, ні-хто не міг сподіватися надовго зберегти власне волосся. 

І на плечі у неї сидів дракон. Його відрекомендували як Вінсента Гострого Кігтя Квірмову Дивовижу, або просто Вінні. Здавалося, він робить чималий внесок до особливого хімічного складу атмосфери, що панувала в будинку. Геть усе було просякнуто цим всепереможним запахом — навіть шматок пирога, який леді Ремкін щедрою рукою відкраяла для Ваймза. 

— Гм… Еее… У вас на плечі… воно… дуже гарне, — сказав він, безнадійно борсаючись у спробах зав’язати розмову. 

— Дурниці, — обірвала вона. — Я просто привчаю його, бо за «наплічників» можна правити вдвічі більше. 

Ваймз пробелькотів, що час від часу бачив світських леді з кольоровими дракончиками на плечі, і йому це здавалося дуже… цей… гарним. 

— На словах це гарно, тут я готова з вами погодитися, — відповіла вона. — А потім ці леді виявляють, що йдеться і про опіки від розжареної кіптяви і підпалене волосся. І лайно стікає по спині, яку ще й дряпають кігтями. А потім, бачте, це створіннячко їм уже смердить і стає якесь завелике. І от ви й оглянутися не встигли, а воно вже у морпоркському Сонцесяйному храмі загублених драконів. Або його у старий добрий спосіб тягнуть у річку з мотузкою на шиї. Бідні кришенята, — леді Ремкін сіла, обсмикнувши спідницю, з якої можна було б пошити вітрила для невеличкої флотилії. — Отже… Ви представилися як капітан Ваймз? 

Той розгубився. Цілі покоління давно покійних Ремкінів дивилися на нього згори, з пишно оздоблених рам високо на темних стінах. Між портретами, під ними і навколо них висіла зброя — ймовірно, вони користувалися нею, і то досить активно, судячи з її вигляду. Вздовж стін вишикувалися пощерблені обладунки. Ваймз не міг не помітити великі пробоїни у багатьох із них. Під стелею розкинулися бойові знамена, колись буйно-яскраві, а тепер поточені міллю і вицвілі. Не треба було судово-медичної експертизи, щоб зрозуміти: предки леді Ремкін ніколи не ухилялися від битви. 

Неймовірно, що вона взагалі могла робити щось не пов’язане з війною, як‑от пити чай. 

— Це мої предки, — пояснила вона, простеживши за його зачарованим поглядом. — Знаєте, ніхто з Ремкінів за тисячу років не вмер у своєму ліжку. 

— Правда, мем? 

— Це сімейний привід для гордості. 

— Правда, мем. 

— Але чимало з них, звісно, вмерли у чужих ліжках. 

У капітана Ваймза чашка задзеленчала на блюдечку. 

— Правда, мем. 

— Я завжди думала, що капітан — надзвичайно ефектне звання, — вона всміхнулася йому сліпучою дражливою посмішкою. — Полковники такі бундючні, майори — пихаті, але коли йдеться про капітана, неодмінно відчуваєш солодкий присмак небезпеки. Що ви хотіли показати мені? 

Ваймз вхопився за свій пакуночок, мов за пояс цнотливості. 

— Я оце думав… — запинаючись, почав він. — Яких розмірів сягають болот… 

Він урвав, помітивши, що нижче пояса в нього коїться щось страшне. 

Леді Ремкін побачила, куди він дивиться. 

— Ой, не зважайте, — весело сказала вона. — Можете подушкою вдарити, якщо набридає. 

Старенький дракончик виволікся з-під крісла і поклав свою товстощоку мордочку Ваймзові на коліна. Він проникливо дивився на капітана великими карими очима, а з пащі на ноги щось лилося тихим струмочком — щось дуже ядуче, судячи з відчуттів. А ще над цією рідиною здіймався сморід, наче від резервуара з кислотою. 

— Це Росинка Мейбеллін Гострий Кіготь Перший, — пояснила її світлість. — Чемпіон і патріарх-плідник чемпіонів. Дуже похилого віку: вогню вже не лишилося. Бідне перемокле створіннячко. Він любить, коли йому животик чухають. 

Ваймз потай кілька разів несамовито смикнувся, намагаючись вирватися з-під старого дракона. Той скорботно поглянув на нього очима, з яких щось крапало, і скривив рота, оголюючи штахетник чорних від кіптяви зубів. 

— Якщо заважає, просто відіпхніть його, — весело сказала леді Ремкін. — То про що ви там запитували? 

— Я хотів дізнатися, яких розмірів сягають болотяні дракони, —