Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

Ваймзові здалося, ніби все під контролем. «Сюди ні-хто ніколи не приходить, навіть щоб подати заяву про зниклого собаку. Ні-хто взагалі не думає про Сторожу. Звернутися сюди по допомогу може хіба що геть відірвана від життя людина», — гірко подумав Ваймз. 

Скун-авеню — широка, обсаджена деревами і неймовірно елітарна частина Анка — була розташована достатньо високо над річкою, аби врятуватися від всепереможного запаху. Мешканці Скун-авеню мали давні гроші. Вважалося, що це набагато краще, ніж нові гроші. Втім, капітан Ваймз не володів ані тими, ані тими, тож не міг зауважити різниці. На Скун-авеню люди мали власних охоронців. Казали, що на Скун-авеню люди такі зверхні, що навіть з богами не стали б говорити. Оце вже був наклеп. Насправді вони могли поговорити з богами — з добре вихованими нащадками гарних сімей. 

Виявилося, що будинок леді Ремкін неважко знайти. Він стояв на виступі, з якого відкривався чудовий краєвид на місто — якщо, звісно, вам хотілося туди дивитися. Біля воріт стояли камінні дракони. Сад мав занедбаний вигляд. У хащі бовваніли статуї представників родини Ремкін. Більшість із них мали мечі і були заплетені плющем аж по шию. 

Ваймз відчув, що річ не в бідності власників. Радше вони просто вважали, що існують набагато важливіші справи, аніж приводити до ладу статуї предків — доволі незвична точка зору для аристократії. 

Також вони, очевидно, вважали, що існують важливіші справи, аніж ремонт. Коли він смикнув за дзвіночок біля дверей старого будинку — між іншим, доволі симпатичного, розташованого в буйному лісі рододендронів, — від фасаду відвалилося кілька шматків тиньку. 

Здавалося, дзвінок не спричинив жодних інших наслідків — хіба що по той бік дому щось завило. І щось не одне. 

Знову почало дощити. За хвильку Ваймз, осмисливши свою стратегічну позицію, обережно обійшов будинок, щомиті готовий відсахнутися, якщо раптом щось іще впаде. 

Він опинився біля масивних дерев’яних воріт у масивній дерев’яній стіні. На тлі загального занепаду вони здавалися порівняно новими і дуже міцними. 

Ваймз постукав. У відповідь залунала какофонія якихось дивних посвистів. 

Ворота прочинилися. Над капітаном нависла моторошна постать. 

— Добрий чоловіче, ви щось знаєте про парування? — зарокотіла вона. 

* * * 

У теплому й тихому штабі Сторожі Морква слухав шелест піску в годиннику і ретельно чистив лати. Веселому натиску вже поступилися багатовікові нашарування бруду. Нагрудник аж вилискував. 

Коли нагрудник вилискує, одразу ясно, що до чого. Все це місто, яке мало купу законів і докладало величезних зусиль, щоб їх не виконувати, збивало Моркву з пантелику. А от лискучий нагрудник — це лискучий нагрудник. 

Двері прочинилися. Морква витягнув шию над старезним столом, але ні-кого не побачив. 

Він знову заходився ретельно відтирати нагрудник. 

Пролунав невиразний звук, який свідчив про те, що хтось втомився чекати. Дві руки з фіолетовими нігтями вхопилися за краєчок стола, над яким піднялося обличчя Бібліотекаря, схоже на кокос, що вийшов з-за ранкового обрію. 

— Уук. 

Морква витріщився на нього. Йому докладно пояснили, що, попри зовнішність, до Бібліотекаря не надаються закони тваринного царства. З іншого боку, Бібліотекар аж ніяк не переймався виконанням законів, що правили світом людей. Він був однією з тих невеличких аномалій, до яких доводиться пристосовуватися. 

— Привіт, — нерішуче сказав Морква. 

(«Не називай його «малий» і не намагайся поплескати чи почухати — від цього він скаженіє»). 

— Уук. 

Бібліотекар почав колупати стіл довгим пальцем, почленованим на безліч суглобів. 

— Що? 

— Уук. 

— Перепрошую? 

Бібліотекар закотив очі. Його дивувало, що так звані розумні тварини — собаки, дельфіни та коні — без жодних проблем доносять людям нагальне: що в печері заблукали троє дітлахів чи потяг повертає на колію, спрямовану на міст, який розвалився, абощо. А йому не вистачало якоїсь жменьки хромосом до того, щоб носити піджак, але він не міг переконати середньостатистичного індивіда навіть вийти під дощ. З деякими людьми просто неможливо говорити. 

— Уук! — повторив він, підманюючи Моркву рукою. 

— Мені не можна виходити, — сказав той. — Наказ. 

Верхня губа Бібліотекаря піднялася, мов ролета. 

— Це така усмішка? — запитав Морква. 

Бібліотекар похитав головою. 

— Хтось порушив закон, так? — запитав Морква. 

— Уук. 

— Це важкий злочин? 

— Ууук! 

— Такий, як убивство? 

— Ііік. 

— Гірший, ніж убивство? 

— Ііік! 

Опустившись на всі чотири, Бібліотекар поспішив до дверей і кілька разів нетерпляче підстрибнув. 

Морква сковтнув. Накази наказами, але тут трапилося щось дійсно серйозне. У цьому місті від людей можна було чекати чого завгодно. 

Він застібнув нагрудник, нап’яв на голову лискучий шолом і попрямував до дверей. 

А потім, згадавши про свої обов’язки, повернувся до стола, знайшов папірець і акуратним почерком написав: «Вирушив на бій зі злочинністю. Будь ласка, зайдіть пізніше. Дякую». 

І вийшов у місто, безстрашний і у бездоганних обладунках. 

Верховний гросмейстер здійняв руки. 

— Браття, — сказав він, — починаймо… 

Так легко. Достатньо було правильно спрямувати цю величезну вигрібну канаву, сповнену ядучого обурення і заздрощів, яких браття мали вдосталь. Приборкати їхню огидну приземлену злостивість, в дечому потужнішу, аніж несамовита лють, а тоді відкрити власний розум… 

…там, де сплять дракони. 

Ваймза вхопили за плече і втягнули всередину. Важкі ворота захряснулися, мовби назавжди відрізавши шлях назад. 

— Це Лорд Зальотник Веселуск Гострий Кіготь Третій Анкський, — сказала проява, вдягнена в підбиті чимось обладунки, які здавалися від цього ще страхітливішими. — Знаєте, мені здається, що це невисокого польоту дракон. 

— Правда? — перепитав Ваймз, відступаючи. 

— Тут знадобилося б двоє таких, як ви. 

— Так, дійсно, — прошепотів Ваймз, привалившись спиною до паркана і намагаючись лопатками прорізати отвір. 

— Ви б могли підстрахувати? — зарокотіла незнайома істота. 

— Що? 

— Та не сіпайтеся так, чоловіче. Треба лише підкинути його у повітря. Найважче тут ведеться мені. Знаю, це жорстоко, але якщо сьогодні він не впорається, доведеться його пошинкувати. Ну, ви ж знаєте: виживають найсильніші і таке інше. 

Капітан Ваймз спромігся опанувати себе. 

Він явно опинився поряд із якоюсь сексуально стурбованою потенційною вбивцею — якщо під чудернацьким мішкуватим одягом взагалі можна було визначити бодай якусь стать. Якщо ж вона не належала до жіночої статі, то слова «найважче тут ведеться мені» спонукали до фантазій, які ще довго приходили б до нього в кошмарах. Він знав, що у багатіїв усе по-іншому, але це вже було занадто. 

— Мадам, — холодно сказав він, — я офіцер Сторожі і мушу попередити вас, що запланований вами порядок дій суперечить законам цього міста… — «А також декому із найцеремонніших богів», — подумки додав він. — І мушу порадити вам якнайшвидше відпустити його світлість… 

Незнайомка ошелешено витріщилася на нього. 

— Чого це? — запитала вона. — Це ж мій дракон, трясця б його. 

— Вип’єте ще, не-капрале Ноббі? — запитав сержант Колон, в якого вже заплітався язик. 

— Можна, не-сержанте Колон, — відповів той. 

Вони відповідально взялися до завдання лишитися непоміченими. Це означало, що довелося одразу викреслити більшість кнайп на морпоркській стороні річки, де їх добре знали. І зараз вони опинилися у доволі елегантному закладі у центрі Анка, де, звісно ж, анітрохи не впадали в око. Інші відвідувачі подумали, що це якісь лицедії. 

— Я тут думав, — сказав сержант Колон. 

— Що? 

— Якщо ми купимо одну-дві пляшки, то