Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

Пролунало щось схоже на кволе рикання. 

— І заради цього ви прийшли аж сюди? Що ж… Пригадую, Веселун Гострий Кіготь Анкський сягав чотирнадцяти перстів від кінчиків лап до маківки, — задумливо промовила леді Ремкін. 

— Ну… 

— Це приблизно три фути шість дюймів, — люб’язно пояснила вона. 

— Не більше? — з надією перепитав Ваймз. 

Старий дракон у нього на колінах тихенько захропів. 

— Та що ви! Насправді він був радше винятком — таким собі збоченням природи. Вони зазвичай не виростають вищими за вісім перстів. 

Ворушачи губами, капітан спробував швиденько підрахувати. 

— Два фути? — припустив він. 

— Саме так. Звісно, це когути, а квочки дрібніші. 

— Когут — це самець дракона? — запитав Ваймз, не полишаючи своїх спроб дійти до суті. 

— Лише якщо він старший за два роки, — урочисто пояснила леді Ремкін. — До восьми місяців це вилуп’я, потім воно стає писклям, аж поки йому виповниться рік і два місяці, і тоді це вже хапеня. 

Капітан Ваймз, геть очманівши, жував моторошний пиріг. Шерстинки, що поналипали на їжу, розчинялися в нестримному потоці нової інформації: тепер ішлося про той етап життя, коли самці вже вміють стріляти полум’ям, однак у сезон відкладання яєць лише квочки[13] здатні дихати вогнем — завдяки поєднанню складних кишкових газів, які допомагають зігрівати яйця, адже їм потрібен саме такий жар, а самці тимчасом збирають деревину для палива. Біологічний вид болотяних драконів був якимсь провалом чи непорозумінням. Самиці приносять до чотирьох яєць по три рази на рік. Переважну частину кладки трощать самці, необачно наступаючи на неї. А ще дракони — як самці, так і самиці — загалом байдужі до представників протилежної статі. Та й взагалі до всього, крім горючої деревини — за винятком такого собі періоду кожні два місяці, коли вони стають нестримними, як циркулярна пилка. 

Він нічого не зміг вдіяти, коли його потягнули у розплідник, вбрали з голови до ніг у шкіряні обладунки зі сталевими пластинами і запхали до низенької видовженої будівлі, в якій щось посвистувало. 

Всередині пашіло жаром — але мішанина запахів виявилася ще страшнішою. Ледь тримаючись на ногах, Ваймз мляво плентався від одного облямованого залізом сажка до іншого, поки його знайомили з грушоподібними червоноокими монстриками — «Мідянкою Місячною Герцогинею Маршпенською, зараз при надії» і «Місячним Туманцем Другим, якого минулого року на виставці у Псевдополі визнали найкращим представником породи». 

Біля його колін танцювали блідо-зелені спалахи вогню. 

До багатьох сажів були пришпилені розетки та сертифікати. 

— А це, боюся, Пуцьвірінок Хорошик Квірмський Камнеперий, — безжально пояснила леді Ремкін. 

У Ваймза перед очима все розпливалося. Він зазирнув за обсмалену огорожу. Всередині на підлозі лежала, зіщулившись, якась маленька істота, схожа на своїх родичів приблизно так, як Ноббі — на середньостатистичну людську особину. Хтось із предків обдарував дракончика бровами, які за розмірами приблизно дорівнювали крильцям-обрубкам, аж ніяк не здатним втримати його в повітрі. Він мав голову неправильної форми, як у мурахоїда, і ніздрі, схожі на сопла реактивного двигуна. Навіть якби ця істота спромоглася злетіти, вони гальмували б її, мов два парашути. 

А ще капітан Ваймз ніколи не бачив у жодної тварини — навіть у капрала Ноббса — такої тихої мудрості в очах. 

— Таке трапляється, — сумовито сказала леді Ремкін. — Знаєте, все через гени. 

— Справді? 

Здавалося, що вся потуга, яку інші дракони марнували на полум’я і шум, зосередилася в погляді, проникливому, наче газовий різак. Ваймз мимоволі пригадав, як страшенно йому хотілося цуценя в дитинстві. Тут варто зазначити, що його родина голодувала: їй придалося б будь-яке м’ясиво. 

— Намагаєшся виводити полум’яних, лускатих, правильного кольору і так далі. А часом трапляється повний провалій — і нічого тут не вдієш. 

Дракончик поглянув на Ваймза так, що неодмінно виграв би звання «Дракона-якого-судді-заберуть-додому-щоб-використовувати-як-газову-запальничку». 

«Повний провалій»… Ваймз не знав, що означає цей вираз, але мав деякі обґрунтовані здогадки. Очевидно, йшлося про те, що залишається, коли ти вже зробив геть усе, що мало бодай якісь результати. «Немовби про Сторожу сказано, — подумав він. — Усі вони — повний провалій. Усі до одного». І він також. Ці слова точно характеризували весь його життєвий шлях. 

— Витвір Природи, — сказала її світлість. — Безумовно, я б навіть у страшному сні не стала його спаровувати, та й сам він в будь-якому разі неспроможний. 

— Чому? — запитав Ваймз. 

— Бо дракони мають паруватися в повітрі, а на цих крильцях він, боюся, не злетить. Звісно, я б не хотіла втратити цей рід. Серед його предків був Деревогриз Яснолуский, дракон Бренди Родлі. Знаєте Бренду? 

— Ой… Ні. 

Леді Ремкін належала до тих людей, яким здається, ніби всі знають їхніх знайомих. 

— Мила кобіта. Ну, а його братики і сестрички розвиваються дуже добре. 

«Бідолашний малий вилупок, — подумав Ваймз. — Ось тобі й витвір Природи. Дуже наочна ілюстрація. Вона завжди намагається впарити сумнівний товар. Нічого дивного, що її називають матінкою…» 

— Здається, ви хотіли щось показати, — нагадала леді Ремкін. 

Не спромігшись нічого вимовити, Ваймз мовчки передав їй пакунок. Скинувши грубі рукавиці, вона розгорнула його. 

— Гіпсовий зліпок сліду, — сказала вона, констатуючи очевидне. — І? 

— Нічого вам не нагадує? 

— Можливо, слід болотяного птаха. 

— Он як… — пригнічено промовив Ваймз. 

— Або дуже великого дракона, — розсміялася леді Ремкін. — У музеї дістали? 

— Ні. На вулиці. Сьогодні вранці. 

— Тю! Розіграли вас, друже мій. 

— Гм… Це той… непрямий доказ. 

Він усе розповів. 

— Draco nobilis, — хрипко промовила вона, вдивляючись у нього. 

— Перепрошую? 

— Draco nobilis. Благородний дракон. Він геть не такий, як його родичі, — леді Ремкін махнула рукою на скупчені ряди ящірок, які щось шипіли. — Оце все — Draco vulgaris. Але знаєте, великих драконів не лишилося. Це просто нісенітниця. Їх уже немає, це абсолютно точно. То були красені. Важили багато тонн. Найбільші істоти, здатні літати. Ні-хто не знає, як вони це робили. 

І тут до них обох дійшло. 

Раптом стало дуже тихо. Дракончики у своїх халабудках замовкли і спрямували уважні погляди своїх яскравих очей на дах. 

Морква роззирнувся навколо. Навсібіч тягнулися книжкові полиці. На полицях — книжки. Він висунув обґрунтоване припущення: 

— Це Бібліотека, правильно? 

Делікатно, але дуже міцно тримаючи хлопця за руку, Бібліотекар повів його лабіринтом. 

— Там тіло? — запитав Морква. 

Мало бути тіло — адже йшлося про щось гірше, ніж убивство! Тіло в бібліотеці. Це могло вивести куди завгодно. 

Орангутан нарешті підійшов м’яким кроком до полиці, яка на позір нічим не відрізнялася від сотні інших. Деякі книжки там були прикуті ланцюгами. А ще Морква побачив порожнє місце. Бібліотекар вказав на нього. 

— Уук. 

— І що? Тут мала стояти книжка, а зараз її немає. 

— Уук. 

— Хтось забрав книжку. Хтось забрав книжку? Ти звернувся до Сторожі, — Морква гордо виструнчився, — бо хтось забрав книжку? І ти гадаєш, що це гірше, ніж убивство? 

Бібліотекар глянув на нього особливим поглядом. Зазвичай так дивляться на тих, хто верзе щось на кшталт: «А чим поганий геноцид?». 

— Марнування часу Сторожі — це фактично кримінальний злочин. Чому б тобі просто не звернутися до головних чаклунів чи як вони тут у вас називаються? 

— Уук. 

Кількома напрочуд скупими жестами Бібліотекар показав, що більшість чаклунів не в змозі навіть