Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

— Не має значення, думаєш ти про це чи ні, — сказав старий шахтар, — якщо не володієш тим, про що думаєш. — Він зауважив, що права на родовища цілого округу, де вони сиділи, належали кам’яновугільній та залізорудній компанії Роузвотера, яка придбала ці права відразу після закінчення громадянської війни. — Закон говорить, — провадив він далі, — що коли чоловік володіє чимось під землею і хоче його дістати, то ви мусите дозволити йому підірвати все, що є між поверхнею і його власністю.

Траут не побачив ніякого зв’язку між кам’яновугільною та залізорудною компанією Роузвотера і Еліотом Роузвотером, своїм єдиним фаном. Він далі думав, що Еліот Роузвотер — підліток.

Правда була в тому, що Роузвотерові предки були одними з головних нищителів земної поверхні та людей Західної Вірджинії.

— Але то якось неправильно, — сказав старий шахтар Траутові, — щоб один чоловік володів тим, що є під фермою, чи лісом, чи будинком іншого чоловіка. І кожного разу, коли той чоловік хоче дістати все те, що є там під низом, він має право знести все, що нагорі, щоб до цього добутись. Правá людей на поверхні землі нічого не варті порівняно з правами чоловіка, який володіє тим, що внизу.

Він почав згадувати вголос, як вони з іншими шахтарями колись пробували змусити кам’яновугільну та залізорудну компанію Роузвотера ставитися до них як до людей. Вони вели маленькі війни з приватною поліцією компанії, державною поліцією та національною ґвардією.

— Я ніколи не бачив Роузвотера, — сказав він, — але Роузвотер завжди перемагав. Я ходив по Роузвотеру. Я рив ями для Роузвотера в Роузвотері. Я жив у Роузвотерових будинках. Їв Роузвотерову їжу. Я воював з Роузвотером, хоч де б був Роузвотер, а Роузвотер бив мене і кидав помирати. Попитайтеся тут людей, і вони скажуть вам: на їхню думку, весь оцей світ — це Роузвотер.

Водій знав, що Траут прямує до Мідленд-Сіті. Він не знав, що Траут є письменником в дорозі до мистецького фестивалю. Траут розумів, що чесним робочим людям немає діла до мистецтва.

— Навіщо людині при здоровому глузді їхати в Мідленд-Сіті? — поцікавився водій.

Вони вже їхали далі.

— Моя сестра хворіє, — сказав Траут.

— Мідленд-Сіті — це задуп’я Всесвіту, — сказав водій.

— Я завжди хотів знати, де те задуп’я, — сказав Траут.

— Якщо воно не в Мідленд-Сіті, — сказав водій, — тоді воно в Лібертівіллі штату Джорджія. Ви були в Лібертівіллі?

— Ні, — сказав Траут.

— Мене там арештували за перевищення швидкості. Вони поставили пастку, де нараз треба було збавити швидкість з п’ятдесяти до п’ятнадцяти миль на годину. Це мене розізлило. Я погарикався з поліціянтом, і він мене запроторив до тюрми.

Основне їхнє виробництво було перетворювати на паперову масу старі газети, журнали і книжки і робити з цього новий папір, — сказав водій. — Вантажівки і потяги кожного дня привозили сотні тонн непотрібного друкованого матеріалу.

— Ага, — сказав Траут.

— І розвантажували все недбало, тож кавалки книжок і жур­налів і такого іншого розліталися всім містом. Якби хтось захотів собі бібліотеку, треба було просто піти на товарну станцію і забрати які тільки хочеш книжки.

Попереду на дорозі стояв з піднесеною рукою білий чоловік, а біля нього вагітна дружина і дев’ятеро дітей.

— Виглядає як Гарі Купер, хіба ні? — сказав водій вантажівки про чоловіка, що махав рукою.

— Так, справді, — сказав Траут.

Гарі Купер був кінозіркою.

— Так-от, — сказав водій, — у них було стільки книжок в Лібертівіллі, у тюрмі книжки були замість туалетного паперу. Мене взяли в п’ятницю, під вечір, тож до понеділка я не міг потрапити на суд. То я два дні сидів у буцегарні й не мав що робити — лише читав туалетний папір. Досі пам’ятаю одне прочитане оповідання.

— Ага, — сказав Траут.

— То було останнє оповідання, яке я читав, — сказав водій. — Боже мій, відтоді минуло, мабуть, п’ятнадцять років. Оповідання було про іншу планету. Божевільна історія. Там було багато музеїв, завалених картинами, і уряд користувався чимось типу рулетки, щоб вирішити, що здавати в музеї, а що викидати.

Кілґорові Трауту раптом закрутилась голова від déjà vu. Водій вантажівки нагадав йому про книжку, про яку він сам роками не згадував. Туалетним папером водія у Лібертівіллі штату Джорджія був «Баррінґ-ґаффнер із Баньяльто, або Цьогорічний шедевр» Кілґора Траута.

Назва планети, де відбувалася дія Траутової книжки, була Баньяльто, а Баррінґ-ґаффнер був державним службовцем, який раз на рік крутив колесо удачі. Громадяни подавали урядові твори мистецтва, для кожного призначали порядковий номер, а тоді визначали вартість відповідно до обертань колеса Баррінґ-ґаффнера.

Головним героєм історії був не Баррінґ-ґаффнер, а скромний швець на ім’я Ґуз. Ґуз жив сам-один і одного разу намалював кота. То була єдина картина, яку він намалював. Він відніс її до Баррінґ-ґаффнера, той дав їй номер і поставив у склад, переповнений творами мистецтва.

Ґузовій картині неймовірно пощастило на колесі. Її оцінили у вісімнадцять тисяч «ламбо», що тотожне мільйонові доларів на Землі. Баррінґ-ґаффнер вручив Ґузові чек на цю суму, більшу частину якої відразу ж забрав податковий інспектор. Картині відвели поважне місце в Національній ґалереї, і люди вишикувались у черги на милі, щоб побачити картину вартістю мільйон доларів.

Також влаштували велетенське вогнище з усіх картин, статуй, книжок і такого іншого, яких колесо визначило як нічого не вартих. А тоді з’ясувалося, що колесо було підлаштоване, і Баррінґ-ґаффнер вчинив самогубство.

Те, що водій вантажівки прочитав книжку Кілґора Траута, було подиву гідним збігом. Траут ніколи раніше не зустрічав жодного свого читача, і тепер цікавою була його реакція: він не зізнався, що був творцем тієї книжки.

Водій зауважив, що на всіх поштових скриньках у них по дорозі намальовані однакові прізвища.

— Он там ще одне, — сказав він, показуючи на скриньку, яка виглядала ось так:

Вантажівка проїжджала по цих місцях, звідки родом були прийомні батьки Двейна Гувера. Під час Першої світової війни вони переїхали із Західної Вірджинії до Мідленд-Сіті, щоб заробити великі гроші в автомобільній ком­па­нії «Кідcлер», що виробляла літаки і вантажівки. Коли