Читати книгу - "Місто біля моря"

— Правильно, Манджура! — похвалив мене Вукович, усміхаючись. — Обов’язок усієї робітничої молоді — допомагати нам. Допомагати в будь-яку хвилину, від щирого серця, не шкодуючи сил і здоров’я, усвідомлюючи, що допомагаєш не просто чекістові ось із такими малиновими квадратиками на петлицях, а всьому народові і нашому спільному, щасливому майбутньому. Наші органи — бойова зброя партії і всього радянського народу в боротьбі з тими ворогами, які хотіли б знищити завоювання революції. І нічого не вартий чекіст, коли б він спробував працювати самотужки, не спираючись щодня на велику довіру і широку допомогу трудящих мас. Ми небезпечні лише для ворогів революції, і чим краще працювати будемо, тим швидше зметемо їх з нашого шляху!

— Чимало роботи ще! — сказав Коломієць.

— Поки від паразитів увесь світ не очистимо, — згодився Вукович. — Хвилиночку! — І він зняв трубку телефонного апарата. — Шеметова. Вукович говорить… Начальник у себе?.. Ми зайдемо зараз, попередь, будь ласка.

Молочні лампи м’яко горять під самою стелею в кабінеті начальника прикордонного загону і окружного відділу ДПУ. Так дивно, незвично застати тут людей у цей пізній час, коли всі установи міста давним-давно закриті.

Крісла м’які, зручні; склянка міцного чаю парує на краю широкого горіхового стола. Начальник киває нам головою, щоб ми сідали, а сам, притиснувши до вуха телефонну трубку, уважно слухає.

Видно, відповіли. Начальник крикнув у трубку:

— Комендатура Вітовтів Брід?.. Куди ж ви пропали!.. Так що ж трапилось?.. Слухаю… Слухаю… Чекайте, Богданов, не так швидко, дайте запишу. (Начальник бере гостро підструганий олівець і, притискаючи ще дужче лівою рукою телефонну трубку до вуха, правою записує щось у розкритому блокноті). Хто вів групу?.. Що!?? Знову цей «машиніст»? Ну, туди йому й дорога! Менше роботи буде Ревтрибуналу… А хто затримав? Так. Так. Так. Добре! >б’явіть йому мою подяку… Що?.. Ну, звичайно… Негайно в управління!.. Що?..

Мимоволі прислухаючись до цієї розмови, я нишком оглядаю велику кімнату і, признатися, трохи ніяковію. Я вперше бачу так близько начальника окружного відділу ДПУ.

Раніше я бачив його лише здалека, коли він об’їздив на білому коні шеренги прикордонників та бійців конвойної роти. Стрункий, сухорлявий, затягнутий в ремені, наче народжений у сідлі, з обличчям трохи схожим на загиблого недавно Котовського, він зводився в стременах, прикладав руку до лакованого козирка зеленого прикордонного кашкета і вітався з усіма своїм дзвінким, веселим голосом, а війська гарнізону перекатами дружно відповідали йому, заглушаючи бій годинника на старій ратуші.

А от зараз він сидить перед нами без кашкета, одягнений у гарно пошитий френч з дебелого сукна. На його зелених петлицях по два рубінових ромби. Біляве волосся, зачесане назад, відкриває високий, трошки випуклий лоб. Він латиш і говорить з акцентом.

… Кінчивши говорити, начальник кладе трубку, бистрим поглядом оглядає нас з Микитою і весело звертається до Вуковича:

— Біля Жабинців знову спроба прориву. Дев’ять контрабандистів. І ні один не втік з ділянки. Молодець начальник застави Гусєв. Упорався сам, власними силами, без виклику «тривожної групи». А самого «машиніста» Куцурубу — Гусєв убив гранатою.

— А що несли? — питає Вукович. — Знову сахарин?

Начальник дивиться у блокнот і повільно говорить:

— Сахарину малувато. Одна тільки «носка» — тридцять фунтів. А решта — всякий дріб’язок: кашне, панчохи, рукавички, бритви, галстуки і навіть ціла «носка» шкурок угорського кота.

— Кому ж потрібний угорський кіт, коли зима кінчилась? — усміхаючись, говорить Вукович.

— Ну, може, яка-небудь запаслива непманша замовлення дала зарані? — говорить начальник. — Але інша знахідка важливіша: у ціпку, який кинув Маруда, як тільки знялась стрілянина, Гусєв виявив сімдесят банкнотів по сто доларів кожний.

— Сім тисяч доларів? — вмить підрахувавши в умі, зауважив Вукович. — Непогане жалування комусь несли…

— Розберемося, — каже начальник і, обриваючи розмову, запитально дивиться в наш бік.

— Товариші з фабзавучу, — доповідає Вукович, — повідомляють важливі новини в справі Печериці. Говори, Манджура!

Начальник переводить важільці телефонів і киває мені головою.

Я розповідаю тихо, не поспішали. Начальник, дуже уважно дивиться мені в обличчя світлими проникливими очима. Раптом він піднімає руку, зупиняє мене:

— І весь час з тобою Печериця по-російському говорив?

— Весь час. У тім-то й річ! А нашого викладача Назарова тільки за російську мову з школи прогнав!

— І добре говорив, складно, без акценту? — цікавиться начальник.

— Еге! Зовсім як'росіянин. Коли б я не знав, що він українець, ніколи б не подумав цього з розмови.

— Це особливо треба буде мати на увазі, — звертається начальник до Вуковича. — Отже, районом його дій може бути і весь Радянський Союз. Дальній посильний! Може осісти де-небудь у центрі Союзу і «законсервуватися» для майбутньої роботи на багато років. Продовжуй, хлопче!

Я продовжую розповідати, як я виявив зникнення Печериці, і начальник говорить Вуковичу:

— Ну, бачите? Припущення Дженджуристого, що він кинувся до кордону, не виправдалось. Не такий це ворог, щоб зразу на багнети лізти. І, можливо, йому поставлені друге, трете, четверте завдання. Думає відсидітися десь у затишку, може, забудуть…

За дверима начальника чути різкий і тривалий дзвоник. З’являється Шеметова:

— Москва, товаришу начальник!

— Ану, швиденько, останні зведення по боротьбі з контрабандою, — наказує начальник і бере трубку.

Хвилинна тиша.

— Начальник окружного управління ДПУ і прикордонного загону біля телефону, — голосно карбує слова начальник. — Я слухаю вас, Феліксе Едмундовйчу, — і робить знак Вуковичу, щоб ми вийшли.

… Давно вже розійшлися по домівках комсомольці. Давно, напевне, остигають в осередках погашені факели. Тихо на білих крутих вулицях нашого містечка. Співають вдалині, за річкою, півні.

— Ти знаєш, хто начальникові дзвонив? — зупиняючись посеред вулиці, урочисто говорить Микита Коломієць. — Фелікс Едмундович Дзержинський! Ти розумієш це, Василю, чи ні? Сам Дзержинський, перший чекіст революції!.. В таку ніч і спати зовсім не хочеться… Ти не дуже стомився з дороги, Василю? Якщо не стомився, давай поблукаємо по місту.

… Ніколи не забудеться ця весняна тиха ніч над обривом, поблизу кафедрального костьолу!

Потомлені, сходивши все місто, ми сідаємо відпочити на дубових поручнях старовинних сходів. Вони круто спускаються по скелях униз, до ріки. Їх. сходинки вищерблені, де-не-де в маленьких калюжках на сходинках купається, переливаючись, відображення місяця.

Темні силуети кам’яних католицьких святих на порталах костьолу здіймаються у нас за спиною. Ці танцюючі святі мовби застигли назавжди в дивній, незрозумілій для нас нестямі. Значно пізніше, через багато років, я дізнаюся, що цей стиль, який наслідував скульптор, що вирізьблював з каменя святих, називався «полум'яне барокко». Каркають сонні ворони на голому гіллі вже набухлих весняним соком дерев. Попихкує двигун електростанції.