Читати книгу - "Місто біля моря"

— Ну чудово! Є, виходить, правда на світі! Бачите, яку мав рацію Полевой? Розумієте тепер, який розумний Нестор Варнайович? — переможно говорить Микита і, звертаючись до тих, що йдуть позаду, гукає: — Поїдемо скоро в Донбас, хлопці! А що я казав? Давайте лишень пісню з цього приводу, нашу, фабзавучну!

Всі разом ми співаємо шкільну пісеньку, складену для нашого фабзавучу молодим поетом-робітфаківцем Теренем Масенком:

Ми віримо в індустрію,

Електро-молоду.

Фабзайчики малі та шустрі,

Мов льодохід, ідуть…

— Ми б тебе покачали, Василю, та грязько ще, — на хвилинку перериваючи пісню, жартує Коломієць. — Упустить який-небудь вдячний — полетиш униз, вимажешся.

Вдоволений і гордий, я підспівую хлопцям:

Такі бадьорі, шустрі,

Вони з заводу йдуть…

Ми віримо в індустрію,

Радянську, молоду!..

— А Печериця ще не повернувся? — питаю я Микиту.

— Шукай вітра в полі! — похмуро кидає Коломієць.

— Його що, хіба вже зняли? По телеграфу, мабуть?

— Він сам знявся.

— Я, коли їхав з ним…

— Куди ти з ним їхав, цікаво? — пильно дивлячись мені в очі, питає Коломієць.

— «Куди, куди»! До Жмеринки їхали разом, а потім…

— Що, що? — насторожуючись, вигукує Микита. — Ти їхав з Печерицею до Жмеринки?!

І не встигаю я розповісти історію зустрічі з Печерицею в поїзді, як Микита раптом зупиняється і кричить мені просто в обличчя:

— Дивак! Та зрозумій ти: це все надзвичайно важливо! Чого ж ти раніш не розповів? Ану, давай зі мною!.. Фурман, веди за мене колону!

Ми вискакуємо з рядів.

Осередок у світлі факелів іде далі, на Радянський майдан, до трибун, несучи великий портрет Кабакчієва, а ми з Микитою щодуху мчимо на Семінарську, до великого двоповерхового будинку.

Дзвінок із Москви

Ще й раніше я знав одну рису Коломійця: він любив бути таємничим.

Спитаєш його про що-небудь цікаве. Здається, найпростіше: відповідай, не вереди загадками душу людині. Так ні! Микита буде тебе мучити, водити кругом та навколо і, наче навмисно, коли ти згоряєш від нетерпіння, почне розповідати зовсім про інше, чого ти й не ждеш.

Приблизно так трапилось і тепер.

Тягнучи мене з колони демонстрантів до будинку окружного відділу Державного Політичного Управління, Коломієць усю дорогу мовчав. На всі мої запитання він відповідав одною фразою: «Потерпи трошки!»

Затискаючи в руках синенькі аркушики перепусток, ми збігаємо нагору. Видно з усього, що Коломієць бував тут раніше: він іде по сходах сміливо й рішуче. Я йду вслід за ним. Ось і площадка верхнього поверху.

Микита упевнено входить у напівтемний коридор і зупиняється біля дубових дверей. Він гучно стукає в двері.

— Ввійдіть! — доноситься із-за дверей.

Щільні, важкі штори на вікнах. Дві засклені шафи. Третя — велика вогнетривка шафа притаїлась у кутку. Напівзакрита занавісочкою карта з прапорцями прибита у простінку. Під цією картою, що, як видно, зображує лінію кордону, в тіні настільної лампи сидить уповноважений прикордонного, загону Вукович — той самий високий блондин-прикордонник, який довго ходив біля штабу ЧОПу разом з Полевим після тривожної ночі, коли Бобир прогавив бандита, що пробрався на дах.

— Оцей хлопець щойно повернувся з Харкова. Каже, що бачив Печерицю в Жмеринці, — відразу розповідає Микита уповноваженому.

— Біля Жмеринки, — поправляю я.

— Цікаво! — говорить Вукович і запрошує: — Сідайте, будь ласка, товариші. Я вас слухаю.

… Я майже все уже розповів.

— То як же все-таки називалась станція, де ви востаннє бачили Печерицю? — питає Вукович.

— Я спав, коли він зліз.

— Це я розумію, але коли востаннє ви бачили Печерицю? — питає Вукович.

— Після Дунаївців… Ні, ні… Там була перша перевірка квитків.

— А де була друга? Ну, коли цей, у ватянці, читав літер?

— Не знаю… Поїзд ішов, і мене розбудили.

— Хвилиночку! — І Вукович заглядає в блокнот. — Ви сказали, що Печериця питав, чи була вже ревізія?

— Питав.

— Де це було — у полі чи на станції?

— Поїзд зупинився… По-моєму, на станції.

— Ну от, яка це була станція? Що було написано на стіні вокзалу?

— Їй-бо, не пам’ятаю… Коли б я знав… Я ж уперше їхав по залізниці…

— Може, Деражня?

— Ні… Здається, ні…

— Чорний Острів?

— Ні… Ні…

— Котюжани?

— Ні.

— На пероні видно було?

— Еге.

— А світло яке?

— Звичайне. Ну, так собі, не дуже ясне.

— Стривайте, — Вукович морщиться, — не те питаю, Електрика чи гасове освітлення? А може, свічки?

— Зеленувате таке світло з ліхтаря — з круглим склом ліхтар, пальник усередині, і на мотузку на стовп підтягають його. Ну, пам’ятаєте, у нас на Поштовці були біля кофейні Шипулинського такі ж самі лампи…

— Жарові лампи?

— От-от! Вони самі.

— А вокзал не на горбі часом? Сходи кам’яні, а перон весь у вибоях, так? Якщо, скажімо, дощ великий — калюжі будуть? Правда ж?

— Здається, що цей самий. Бігти з вагона далеко треба.

— І ти пам’ятаєш напевно, що Печериця тут не злазив, а поїхав далі? — несподівано переходячи на «ти», з великою цікавістю питає Вукович.

— Ну, аякже! Коли контролер перевірку робив і літер його читав, це було потім, після цієї станції, і він на лавці ще спав.

— Напевно спав?

— Факт — спав. Хоча… може, тільки вдавав, що спить, хтозна. Одне пам’ятаю: бачив його виразно.

— Ну, а потім ти сам заснув і бачиш — Жмеринка?

— Еге ж.

— А Печериці нема?

— Еге ж.

— Це точно?

— Точно.

— Щасливий ти, хлопче! Легко відбувся. З. такими попутниками та ще в порожньому вагоні можна заснути назавжди! — якось загадково сказав Вукович і, знову заглядаючи в блокнот, де він записував щось, спитав: — А що тобі впало в очі у зовнішності Печериці?

— Ну, шинеля якась обшарпана… Раніше я ніколи в цій шинелі його не бачив.

— А ще?

— Ах, так! Вусів не було.

— Зовсім не було?

— Нічогісінько. Все збрито…

— Ну, товаришу Коломієць, — сказав переможно Вукович. — Значить, це його вуса ми знайшли в папірці біля виходу з окрнаросвіти. Я говорив, що це волосся належить Печериці, а уповноважений Дженджуристий заперечував. «Ніколи, — каже, — цей тип не розстанеться з своїми вусами. Це, мовляв, традиція націоналістів — пишні козацькі вуса. Він скоріше бороду собі відріже!» Що значить, — людина звикла до штампів! Та всякий ворог на місці Печериці, коли б йому на ноги стали так наступати, з усіма традиціями б розпрощався. Своя шкура дорожча! — І, звертаючись уже до мене, Вукович вів далі: — Отже, ти правду кажеш, Манджура?..

— А чого б же я говорив неправду? — сказав я ображено. — Неправду говорить тільки той,