Читати книгу - "Місто біля моря"

— Отакі-то справи, Василю, — мовби міркуючи вголос, говорить Микита. — В усьому світі точиться страшна, відчайдушна боротьба між гнобленими і паразитами. І ми з тобою також учасники цієї боротьби. Наша Батьківщина перша в світі показала пригнобленим шлях до кращого життя. Завжди гордись цим! Нам доводиться боротися з хитрими і спритними ворогами. Їх захищає церква, бо, як не буде паразитів — загине й церква, всі оці ксьондзи, що такі-от храми збудували. Ти навіть собі не уявляєш, на яку підлоту вони здатні… Пам’ятаєш з історії? Вони спалили Джордано Бруно, як тільки він став викривати їхню брехню. Або Галілей… що вони зробили з Галілеєм! А єзуїти? Такі бузувіри-перевертні, що держись!.. Зараз церковники підтримують всю світову буржуазію. І все-таки в дій боротьбі, переможемо ми, переможе-пролетаріат. Я в це твердо вірю.

Із-за старовинних будинків, із-за друкарні линуть сюди з високої ратуші такі знайомі удари міського годинника.

— Три, — каже Микита Коломієць. — Три години ранку… Так, Василю, в цікаві роки ми живемо, ой, в які цікаві! Повір мені, ніхто з наших нащадків не побачить стільки в своїй молодості, як ми з тобою, бо це не тільки наша, особиста молодість, але й молодість цілої Радянської країни… І от ми колись розкажемо їм хоч би про цю ніч. Ну ось ти, наприклад, розкажеш. «Жив я змолоду в одному маленькому прикордонному місті. Недавно закінчилася громадянська війна. Навколо ще гуляли бандити — останні недобитки старого ладу, які йшли із зброєю в руках проти нас. Немало було людей, котрі ненавиділи Радянську владу, бо вона їм дуже на мозолі настудила. Сказала: «Досить!. Нажилися вдосталь на своєму віку, попознущалися з чесних трудівників, а. тепер давайте лиш і ви попрацюйте». А вони — нізащо! Все норовили бочком-бочком, щоб ухилитись від прямої дороги праці й рівності, сичали по-гадючому, ждали смерті для Радянської влади день у день. І ось одного разу, — розповідатимеш ти, — зайшли ми з товаришем в одній важливій справі в управління ДПУ (знай: напевне тобі вже доведеться пояснити, що таке було ДПУ!) і якраз у цей час дзвонив сюди, в кабінет начальника, з Москви Фелікс Едмундович Дзержинський. Той самий Фелікс Едмундович Дзержинський, який був грозою для всіх ворогів революції і рятував від тифу та голоду, від вошей і корости десятки тисяч безпритульної дітвори, щоб зробити їх здоровими і щасливими людьми…»

Скориставшися з того, що Микита Коломієць, закурюючи цигарку, на хвилинку замовк, я перебив його і попросив розповісти мені до ладу, чому все ж таки втік з нашого міста Печериця. Признатися, я хотів розпитати про це самого Вуковича, але не наважився.

Микита пояснив мені, що всяка зайва балаканина може тільки пошкодити розшукам Печериці. Я твердо пообіцяв нашому секретареві нікому нічого не розповідати; якщо хтось і взнає від мене про те, що він повідає мені, то лише через двадцять років після цієї ночі.

— Не раніш, як через двадцять років? Слово? — спитав Коломієць.

— Слово! — затремтілим голосом сказав я. — Чесне комсомольське. Можеш бути певен!

— Ну, гляди! — сказав Микита і почав розповідь, кожну подробицю якої я намагався запам’ятати якомога краще.

Попович із Ровна

Виявляється, що дружина Печериці, сказавши Фурману, що це вона різала на ганку кам’яного будинку курку, нахабно обдурила всіх фабзавучників, яких Полевой відрядив по слідах невідомого бандита. Але обдурити Вуковича вона не змогла.

Коли Полевой сказав Вуковичу: «Дивіться, а ми вже тут мало цю курячу кров не прийняли за людську!» — уповноважений удав, що не дочув. Більше того, щоб відвести очі, він сказав голосно, так щоб чули мешканці будинку, що вийшли на ганок:

— Не такий дурень цей бандит, щоб тут десь поблизу затримуватися!

Вийшовши на майдан, Вукович дуже полаяв церобкоопівського сторожа за те, що той прогавив такого небезпечного нальотчика і не затримав його, коли диверсант вибігав з підворіття. Сторож клявся і божився, що ніякого бандита і в оді не бачив, але Вукович не повірив йому і пішов до себе в управлінні. Там він дізнався, що чимала петлюрівська банда, яка намагалася переправитися тієї ж ночі на радянську сторону, розбита прикордонниками в районі комендатури Вітовтів Брід. «Отже, — вирішив Вукович, — правий був перебіжчик — польський батрак із села Окопи, який попередив заздалегідь радянських прикордонників про скупчення бандитів біля Збруча!»

Дзвонячи по телефону на прикордонні застави, Вукович не забув про жінку, яка вибрала таке незручне місце для того, щоб різати курку. Ну, де це видано, щоб курей різали на кам’яному ганку, біля головного входу, та ще в будинку, де жили такі інтелігентні, освічені люди! Звичайно хазяйки ріжуть курей, гусей, індиків і іншу живність у дров’яних сараях, закутках, далі від людського ока, а не на видноті, перед вікнами сусідів.

Увечері того ж дня Вукович уже знав жінку, яка нібито зарізала на своєму ганку курку, так докладно, наче він був знайомий з нею з юнацьких років. Йому стало відомо, що це дочка цукрозаводчика з Гнівані, розстріляного ще в 1922 році за зв’язки з бандою отамана Ангела.

Було відомо, що доктор Печериця разом з своєю дружиною займає в червоному цегляному будинку на Базарному майдані квартиру з трьох кімнат. Квартира ця була хороша, світла, але з одним дефектом — в ній не було кухні. Справа в тому, що до революції весь другий Поверх цього великого будинку займав багатий адвокат Великошапко. Разом з пілсудчиками адвокат дременув у двадцятому році в Польщу, і незабаром його квартиру з семи кімнат міський комунгосп розділив на дві окремі квартири. Кухня лишилась у більшій з них. У квартирі з трьох кімнат, яку по приїзді з Житомира одержав Печериця, кухню комунгосп ще не встиг збудувати.

Та Печериця і не наполягав особливо на спорудженні кухні. «Ми люди перелітні, — говорив він технікам, які приходили виміряти його квартиру, — сьогодні тут, а завтра там. Пошлють у Могилів — поїду в Могилів, пошлють у Корсунь — поїду в Корсунь. Наркомос грає людиною. Обростати господарством не збираюся. Чи варто на бівуаці кухнею обзаводитися, голову людям морочити! Проживемо й так, по-холостяцькому, по-комуністичному, без кухні».

Двічі на день — опівдні й увечері — дружина Печериці, Оксана Антонівна, висока чорноволоса жінка, ходила з блискучими алюмінієвими судочками в ресторан «Венеція», що біля фортечних воріт. На кухні цього ресторану сам головний кухар