Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

його у в’язниці. Вас, мабуть, уже не здивує, що моє запрошення поїхати до в’язниці загубилося в електронній скриньці, але Майкл, чи то від сорому, чи то через відчуття провини, не хотів бачити нікого. Він сприймав в’язницю як свій кокон, вирішивши там заховатися. Майкл трохи спілкувався з кількома членами нашої родини, але не віч-на-віч. Телефонні дзвінки. Електронна пошта. Не знаю, чи папери про розлучення можна вважати за лист, але якщо так, то він писав і листи. Та загалом контактів з Майклом було мало, тож його приїзд був для нас і справді великою подією.

Захрустів сніг, і вантажівка зупинилася. Двигун затихнув, машина зітхнула востаннє, і певний час не було чути нічого, крім завивання гірського вітру. Грім міг би чудово забарвити атмосферу, але я пообіцяв не брехати. Я помітив, що на колесах вантажівки, яка привезла Майкла, викрашалися бездоганно прилаштовані ланцюги.

Люсі розпушила волосся й перевірила своє дихання, хукнувши на долоню. Моя мати схрестила руки на грудях. Дверцята з боку пасажира відчинилися, і Майкл вийшов із салону.

Хтось уже здогадався? Я поки не підтверджуватиму ваших здогадок.

Міркуючи про те, як міг змінитися мій брат, я уявляв собі чоловіка, який три роки провів на безлюдному острові: сплутане волосся спадає на плечі, густий ліс бороди та крихітні чорні очі, що нервово зблискують: «Ось вона — цивілізація». Але побачив я геть протилежне. Так, у Майкла тепер було довше волосся, втім воно було густе та блискуче, укладене елегантною хвилею. Може, навіть пофарбоване. Схоже, у нього був час причепуритися, бо його обличчя було чисто поголене. І хоч я й чекав побачити якісь відбитки важкого життя на Майкловому обличчі (кілька нових зморщок на чолі, наприклад), його шкіра була гладенькою, щоки — рожевими, а очі — ясними. Може, це був холод, або життя у в’язниці якимось загадковим чином позитивно впливає на шкіру, але я готовий був присягнутися, що Майкл був молодший на вигляд, ніж до ув’язнення. Востаннє я бачив його в судовій залі, за скляним загородженням. Він сидів згорбившись, і здавалося, що на ньому не костюм, а гамівна сорочка. Але зараз він був такий свіжий. Воскреслий.

У чорному пуховику «Норт фейс» поверх сорочки на ґудзиках Майкл був схожий на відчайдуха, який заплатив за те, щоб зійти на Еверест. Він набрав повні груди гірського повітря, посмакував його, а з горла вихопилося дике «Ку-у-уі-і-і»[10]. Його голос лунко прокотився долиною.

— Ого, — вимовив Майкл. — Евонно, краєвид просто першокласний.

Він похитав головою, трохи переборщивши із захватом. Хоча, може, казав це щиро. Я не певен. Тоді він рушив до моєї матері. Думаю, тепер мені слід називати її «наша мати». Або й узагалі «його мати» чи «Одрі».

Майкл нахилився до неї та обійняв, мовивши щось на вухо. Вона вхопила його за плечі й потермосила, наче бажаючи переконатися, що він справжній. Майкл засміявся та сказав ще кілька слів, котрі я не розчув зі свого місця, а тоді брат повернувся до Марсело, який міцно потиснув йому руку й по-батьківськи поплескав по плечу.

Майкл рушив уздовж нашого півкола. Евонна отримала від нього обійми та повітряний поцілунок. Енді дісталося рукостискання.

— Доладна машина. Але на пагорб видертися буде складнувато, — сказав той Майклові.

Цікаво, чому чоловіки вважають, що в незручних ситуаціях треба говорити про машини?

З кожною новою людиною, з якою вітався Майкл, у животі в мене щось обривалося. Ми стояли рядком, від чого мені здавалося, що зустрічаємо королеву. Я відчував, як у горлі гупає серце. Спробував пробратися до коміра, але це було непросто, бо одягнений був, мов капуста. Мені здавалося, що стану на фут нижчим, поки він обійде всіх і дістанеться мене — сніг піді мною підтане, і я вгрузну. Софія обійняла його однією рукою, наче байдужого їй однокласника, з яким змусила танцювати вчителька.

— З поверненням, Майку, — кинула вона.

Це привернуло мою увагу. Упродовж життя брата називали по-різному: Мікі, Каннерс, Гем, Відповідач, — але ніхто не називав його Майком.

Поки Майкл дійшов до Люсі, та встигла наполовину здерти зубами помаду. Коли він зупинився перед нею, вона повалилася в його обійми, наче зламала підбор. Сховавши обличчя в нього на шиї, прошепотіла щось. Я був єдиним з нас, хто стояв достатньо близько, щоб розчути його відповідь:

— Не тут.

Люсі схаменулась, відпустила його, виструнчилась і тремко втягнула повітря носом, удаючи самовладання. Софія поклала руку їй на спину. Тоді Майкл дійшов до кінця ряду й став переді мною.

— Ерне.

Він простягнув мені руку. У нього були чорні руки в’язня, з брудом під нігтями. На обличчі грала переконливо тепла усмішка. Я не міг зрозуміти, чи радий він мене бачити, чи просто сумлінно відвідував театральний гурток у в’язниці.

Я потиснув йому руку й видушив:

— Радий, що ти вдома.

Хоча не був певен ні в першій, ні в другій частині речення.

— Без сумніву, Евонна вже розпланувала наші вихідні до хвилини, але я сподіваюся, що ми зможемо знайти момент, щоб випити по пиву десь у куточку, — сказав Майкл.

Я міг думати лише про те, що він натякає на гроші, та насправді його тон зовсім не відповідав такому припущенню.

Я відчував, що Софія не зводить з нас очей, намагаючись розчути, про що ми говоримо. Власне, я підозрював, що її спроба заспокоїти Люсі була лише прикриттям, щоб підкрастися до нас ближче.

— Я маю тобі дещо сказати. Про те, що я тобі завинив. Сподіваюся, ти вислухаєш мене.

Ви можете витягнути з контексту деякі слова: «завинив» чи «дещо сказати» — і тоді це звучатиме як погроза, але насправді його голос був якимось… смиренним. Це єдине слово, яким можу його описати. Я чекав від цієї зустрічі чого завгодно, але тільки не цього. Я намагався якось зіставити це з образом чоловіка, сповненого гніву, болю й жаги до помсти, яким уявляв собі Майкла. Я думав, що це лише маска, яка спаде, щойно ми опинимося наодинці, та все ж таки не помічав за ним ані тіні награності. Може, це просто братерство. Може, це просто рідна кров. Я привіз сумку грошей у надії на те, що він мене вислухає. Він привіз рукостискання й усмішку, сподіваючись на те саме.

Я закивав так само судомно, як до цього сопіла Люсі, сяк-так опанував себе й видушив жалюгідне «ага».

Саме тоді відчинилися дверцята вантажівки. Думаю, більшість із вас уже здогадалася про все, ще коли Майкл вийшов з автівки з пасажирського боку.

— Оце поїздочка. —