Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

Вона похитала головою.

— Я вже шукала. Це було давно, але схоже, що тоді це була гучна справа. Здійняла купу галасу, і, як завжди, журналісти вигадали вбивці круте прізвисько. Хтось убив стареньку пару в Брісбені. А потім жінку в Сіднеї.

Я нарешті зрозумів, чому не чув про це. Останні кілька років я ретельно оминаю криваві новини. Фігурувати в одній такій було для мене достатньо.

— Як їх звали? — запитав я.

— Ох… — Люсі погортала статтю в телефоні. — Елісон Гамфріс і… не бачу. Ох. Вільямс. То було подружжя. Марк і Жанін.

— Софія сказала, вони задихнулися. Їх… катували?

— Це повільна смерть. Я б, мабуть, просто… — Вона склала пальці пістолетиком, приставила його собі до скроні й удала, що стріляє. — Це краще, ніж ось так помирати. Люди бояться, що це може бути серійний убивця. Він чи вона скоїли це тільки двічі. Звісно, там була пара, але це один випадок чи два? Тобто це дві жертви, але як їх рахують, коли визначають, чи вбивця є серійним? Які там критерії?

— Я не спеціаліст у цьому.

— Хіба ти не пишеш про таке?

— Я пишу про те, як писати про таке.

— Можливо, річ у театральності. Може, кілька видовищних убивств вартує більше, ніж довга серія простих. Принаймні для газет. — Перш ніж я встиг запитати Люсі, чи вважає вона смерть обгорілого чоловіка на нерозталому снігу видовищним убивством, вона повела далі: — Софія меле таку дурню. Я не вірю, що тут, на гірськолижному курорті, ховається вбивця. Я просто хотіла запитати, чи ти впізнав його. Раптом ти бачив його вчора за обідом або в барі з Енді. Чи просто десь на території.

Це здалося мені слабкою спробою замести сліди.

— Чому тобі так хочеться знати, хто це?

— Тому що мені моторошно від того, що його ніхто не знає. Схоже, ніхто не зник.

— Я певен, у них є гостьова книга. Може, він приїхав сам.

— Кажуть, що всі гості на місці.

— Звідки ти знаєш?

— Я розмовляю з людьми. З власницею комплексу. Спробуй за нагоди.

— Я не впізнав його, — зізнався їй.

Знаю, що в цій історії оповідач я, але тоді мені здалося цікавим, що я був не єдиним, хто встромляв носа в цю смерть. У детективних романах заведено поступово досліджувати мотиви низки підозрюваних, але тільки з погляду допитливого спостерігача. Чи можу я назвати себе детективом лише тому, що це мій голос ви тепер слухаєте? Думаю, ця історія мала б зовсім інакший вигляд, якби її написав не я. Можливо, я все-таки просто Вотсон.

То що ж так зацікавило Люсі, що змусило її полювати за непевним інтернетом на даху в пошуках зачіпок? Спостерігаючи за нею, я вловив на її обличчі легку тінь розчарування. Роздратовано стиснуті щелепи. І дещо зрозумів.

— Ти цікавишся цим убивством, щоб позбутися Кроуфорда, — сказав я. — Що довше наш Джон Доу[9] лишатиметься Джоном Доу, то більше поліції сюди з’їдеться, і ти це розумієш. І якщо Майкл буде на нервах, це зруйнує всі твої плани на ці вихідні.

— Я не можу дозволити, щоб нас щось відвертало, — прошепотіла Люсі. Мені хотілося сказати, що з таким підходом їй доведеться позбутися своєї помади, але я не наважився. — Майкл заслуговує на те, щоб повернути собі родину. Це мій останній шанс дати йому це.

Так я зрозумів, що вона прийшла на дах ще з однієї причини. Вона полювала не лише на інтернет, але й на одну «паличку» зв’язку. Сподівалась, що вдасться надіслати повідомлення.

— Були якісь звістки від нього? — спитав я.

— Ні.

— А від неї?

Люсі засміялася.

— Гадаю, вона видалила мій номер. Це я колишня. А тобі він дзвонив?

— Я й не сподівався на це.

— Схоже, ми все-таки на одному боці, — зітхнула Люсі.

— Ти нервуєшся?

— Знаю, що він буде іншим. Але боюся думати про те, наскільки він міг змінитися. Учора я не могла спати. Мені весь час снилося, що він не пам’ятає, хто я. Я думала про те, що залишилося від нього, колишнього. Якщо взагалі щось лишилося. Боюсь, уже нічого.

Я не сказав їй, що боявся протилежного: що він зовсім не змінився.

А ще подумав, що Люсі ніколи не запитувала мене про гроші. Мабуть, вона взагалі не знала про них. Це надто велика сума, щоб ховати знання про її існування одному з подружжя.

Вона знову здивувала мене, простягнувши мені руку. Я прийняв її. Перемир’я. Рука Люсі дрижала так, що мені довелося притримувати її за лікоть.

— Не варто було тобі так з ним учиняти, — пробурмотіла Люсі, перш ніж відпустити мою долоню. Вона сказала це так тихо, що я ледве її розчув. Я розтулив був рота, щоб посперечатися, але вона здійняла руку. — Я не кажу, що це твоя провина. Я не настільки вузьколоба. Але нічого б цього не було, якби ти не вирішив учинити саме так. Він міг би не опинитися у в’язниці, й усе могло бути зовсім по-іншому. Ненавиджу тебе за це. — Вона не здавалася злою — радше спокійною і щирою, тож я знав, що це правда. — Я просто хотіла сказати це тобі в обличчя. Лише раз.

Я кивнув. Я відчував, що вона хотіла сказати це мені — Лише Раз, як і курила Лише Одну Цигарку. Але я розумів її. Думав про те саме впродовж останніх двадцяти чотирьох годин. І не звинувачував її.

Дахом прокотилося відлуння якогось гуркоту: гарчання двигуна автівки, яка насилу долає засніжений шлях. Я глянув у бік дороги, що вела до комплексу, і побачив пару фар, які саме виринули з-поміж дерев. Але то була не легкова автівка, а щось на кшталт невеличкої вантажівки, зі схожим на велику коробку кузовом. Такі зазвичай замовляють, якщо треба переїхати в новий будинок. Нещасна вантажівка здавалася сміховинною в засніжених горах. Підстрибуючи, вона покотилася зі схилу. Ще п’ять, може, десять хвилин, і вона буде тут.

— Починається, — сказав я.

Люсі набрала повні груди повітря, намагаючись заспокоїтися, і взялася виколупувати з упаковки свою останню цигарку.

Розділ 12

Натовп, що зібрався на паркувальному майданчику, трохи вище схилом від входу в гостьовий будинок, відрізнявся від вранішнього скопища на горі: на вигляд це було те саме обережне півколо, тільки замість того, щоб поглянути на мертвого чоловіка, ми прийшли подивитися на воскреслого.

Люсі була не єдиною, хто думав про те, наскільки змінився Майкл: ніхто з нас не відвідував