Читати книгу - "Учта для гайвороння"

І давала їй понюхати, а тоді гнала вгору драбиною по червону скляну пляшечку.

— Оце отрута жорстокіша, зате без смаку чи запаху, її легше сховати. Люди звуть її «сльозами Лису». Якщо розчинити її у вині чи воді, вона з’їсть людині усі нутрощі в череві. Але здаватиметься, що смерть настала від хвороби у кишках. Ось понюхай.

Ар’я нюхнула, та нічого не відчула. Жебрачка відставила «сльози» вбік і відкоркувала товстобокий кам’яний слоїк.

— Оцю масть присмачено василісковою кров’ю. Вона додає печеному м’ясиву гострого соковитого смаку. Та хто її з’їсть — хоч звір, хоч людина — той оскаженіє і відчайдушно кидатиметься на всіх. Навіть миша нападе на лева без краплі страху, якщо спробує василіскової крові.

Ар’я вкусила губу.

— І на собаку вона теж подіє?

— На кожну тварину, що має теплу кров.

Раптом жебрачка загилила їй ляпаса. Ар’я мимохіть підкинула руку до щоки — радше з подиву, ніж з болю.

— Навіщо ти мене вдарила?

— Жує губу, коли думає, Ар’я з дому Старк. Ти є Ар’я з дому Старк?

— Я є ніхто. — Вона сердилася. — А ти?

Ар’я не чекала, що жебрачка відповість, але та відповіла.

— Я народилася єдиною дитиною в сім’ї стародавнього родоводу, спадкоємицею свого шляхетного батька, — була відповідь. — Мати померла, коли я була ще мала. Я нічого про неї не пам’ятаю. Коли мені було шість, батько знову одружився. Нова дружина ставилася до мене добре, поки не народила власну доньку. Тоді вона забажала мені смерті, щоб батькове багатство успадкувала її власна кров і плоть. Вона хотіла шукати ласки Багатоликого Бога, та не зважилася на належну пожертву. Натомість вона вирішила отруїти мене самотужки. Від отрути я зробилася такою, як ти бачиш, але не вмерла. Коли цілителі Дому Червоноруких сказали моєму батькові, що вона зробила, батько прийшов сюди і зробив пожертву. Він запропонував усі свої статки і мене. Багатоликий почув його молитву. Мене привели до храму служити, а батькова дружина отримала дарунок.

Ар’я сторожко роздивилася її.

— Це правда?

— Тут є правда.

— Але є і брехня?

— Є неправда, і є перебільшення.

Вона роздивлялася обличчя жебрачки весь час, поки тривала розповідь, але та не показала жодного знаку.

— Багатоликий Бог забрав дві третини статків твого батька, але не всі.

— Таки-так. Тут я перебільшила.

Ар’я задоволено вишкірилася, потім усвідомила, що шкіриться, і вщипнула себе за щоку. «Керуй своїм обличчям, — нагадала вона собі. — Посмішка — моя служниця, вона має з’являтися, коли я накажу.»

— А де збрехала?

— Ніде. Я збрехала, що збрехала.

— Справді? А зараз, часом, не брешеш?

Та перш ніж мала жебрачка встигла відповісти, до покою ступив лагідний чоловік з посмішкою на обличчі.

— Бачу, ти повернулася до нас.

— Бо на небі чорний місяць.

— Справді. То які ж ти знаєш три нові речі, що не знала, коли востаннє йшла від нас?

«Я знаю тридцять нових речей» — трохи не прохопилася вона.

— В Малого Нарбо не згинаються три пальці. Він хоче стати веслярем.

— Це добре знати. Ще?

— Алакво та Дерисрака посварилися і пішли з «Корабля», та гадаю, скоро повернуться.

— То ти гадаєш чи знаєш напевне?

— Гадаю, — зізналася Ар’я, хоча насправді була певна. Мартоплясам треба щось їсти, як усім. А Дерисрака з Алакво не мали того хисту, щоб винайнятися до «Блакитного ліхтаря».

— Таки-так, — мовив лагідний чоловік. — А що третє?

Цього разу вона не вагалася.

— Дареон мертвий. Чорний співець, що ночував у «Щасливому порті». Насправді він був утікачем з Нічної Варти. Хтось перетнув йому горлянку і зіпхнув у протоку, але забрав собі його чоботи.

— Добрі чоботи знайти нелегко.

— Таки-так. — Вона спробувала нічого не виказати обличчям.

— Цікаво, хто б міг таке зробити?

— Ар’я з дому Старк.

Вона роздивилася його очі, вуста, м’язи на щелепах.

— Ота дівчинка? Я гадав, її вже нема у Браавосі. А ти хто така?

— Ніхто.

— Брешеш. — Він обернувся до малої жебрачки. — Мені горло пересохло. Зроби ласку, принеси кухоль вина, а ще — теплого молока для нашої приятельки Ар’ї. Вона так несподівано повернулася до нас.

Дорогою через місто Ар’я питала себе, що лагідний чоловік скаже, коли почує від неї про Дареона. Може, розсердиться, а може, зрадіє, що вона подарувала співцеві дарунок Багатоликого Бога. Вона програвала розмову в голові з півсотні разів, наче мартопляс перед виставою. Але не гадала, що їй за те дадуть теплого молока.

Коли молоко принесли, Ар’я випила його до дінця. Напій трохи смакував паленим і лишав гіркоту на язику.

— Ходи спати, дитино, — сказав лагідний чоловік. — Зранку тобі належить служити.

Тієї ночі їй знову наснилося, що вона — вовчиця. Але сон був відмінний від інших. У цьому сні вона не мала зграї, а никала сама — перестрибувала дахами, тихо ступала берегами проток, скрадалася за тінями у тумані.

Наступного ранку вона прокинулася сліпою.

Семвел

«Коричний вітер» був корабель-лебідь з містечка Гончаки на Літніх островах, де чоловіки були чорні, жінки — гарячі й хтиві, а боги — чужі та чудернацькі. На кораблі бракувало септона — очолити молитву за упокій, а тому обов’язок цей випав Семвелові Тарлі. Навколо простерлося море; десь ген за ним лежав випалений сонцем південний берег Дорну.

Для промови Сем одягнув свій чорний стрій, хоча полудень був теплий і волого-задушливий, без жодного подиху вітерця.

— Сього дня ми проводжаємо добру людину… — почав він, але одразу відчув, що слова його зраджують. — Ні, велику людину. Маестра Цитаделі, скутого присягою та ланцюгом. Присяжного братчика Нічної Варти, уславленого вірністю. Коли ця людина тільки з’явилася на світ, їй дали ім’я звитяжця, що загинув надто молодим. Вона ж прожила довгі роки, але звитяг скоїла не менше. Не бувало на світі нікого мудрішого, лагіднішого та чуйнішого. На Стіні за час його служби змінився десяток князів-воєвод, і всі вони покладалися на його поради. Радив він і королям, і сам міг стати королем, та коли йому принесли корону, попрохав віддати її молодшому братові. Чи багато людей здатні на таке?

Сем відчув, як на очі набігають сльози, і зрозумів, що довго просторікувати не зможе.

— Він був драконового роду, драконової крові. Але його вогонь