Читати книгу - "Гра престолів"

Коли він вийшов з Королівської вежі, куди переселився лорд-командувач Мормонт, надворі тинялося з півдюжини його друзів. На двері зерносховища вони повісили мішень, мовби вправляються в стрільбі, але Джон дуже добре умів відрізняти, коли хлопці б’ють байдики. Щойно він з’явився з дверей, його гукнув Пип:

— Ану ходи сюди, дай-но глянути!

— На що? — поцікавився Джон.

До нього боком наблизився Жаба.

— На твою рожеву дупцю, звісна річ!

— Меч! — гукнув Грен.— Хочемо побачити меч!

Джон окинув їх звинувачувальним поглядом.

— То ви все знали!

— Не всі ж ми,— посміхнувся Пип,— такі тупі, як Грен.

— Ти такий,— кинув Грен.— Ти навіть тупіший.

Гальдер вибачливо знизав плечима.

— Я допомагав Пейту різьбити камінь на головку,— сказав будівничий,— а твій друг Сем у Кротівці купив гранати.

— Але ми знали ще й раніше,— мовив Грен.— Радж допомагав Доналу Ною на кузні. І був там саме тоді, коли Старий Ведмідь приніс обгорілий клинок.

— Меч! — вимогливо крикнув Мат. І решта співуче підхопили: — Меч, меч, меч!

Витягнувши Довгопазура з піхов, Джон показав його, повертаючи так і сяк, щоб хлопці мали змогу помилуватися. Байстрючий клинок сяйнув у блідому сонячному світлі тьмяно та смертоносно.

— Валірійська криця,— урочисто оголосив Джон, стараючись укласти в голос радість і гордість, які мав би зараз відчувати.

— Мені розповідали, як один чоловік замовив собі з валірійської криці лезо,— заявив Жаба,— то він, коли почав голитися, голову собі відрізав.

Пип розтягнув губи в посмішці.

— Нічній варті вже тисяча років,— мовив він,— але можу закластися, що лорд Сноу — перший побратим, якого пошанували за те, що спалив Вежу командувача.

Усі зареготали, і навіть Джонові довелося всміхнутися. В полум’ї, яке він розпалив, величезна мурована вежа насправді не згоріла, але умеблювання двох верхніх поверхів, де мешкав Старий Ведмідь, вогонь таки зжер. Але всім, схоже, було на це начхати, адже полум’я знищило й Оторів кровожерливий труп.

Другого ж блідавця, однорукого, що колись був розвідником на ім’я Джафер Флаверс, теж знищили — щоб його порубати на шматки, знадобилася мало не дюжина мечів... а перед тим він убив сера Джеремі Рикера й іще чотирьох побратимів. Сер Джеремі докінчив справу, відтявши істоті голову, але й сам помер, коли безголовий труп висмикнув з піхов кинджал і застромив йому в живіт. Сила й мужність мало важать проти ворога, який не падає, хоча давно вже мертвий, а зброя й лати слабко від нього захищають.

Ця похмура думка зіпсувала Джонові й так непевний настрій.

— Маю сходити до Гоба щодо обіду для Старого Ведмедя,— різко кинув він, ховаючи Довгопазура в піхви. Друзі хотіли як краще, але вони нічогісінько не розуміли. Вони, звісно, не винні: вони ж бо не стояли віч-на-віч з Отором, не бачили блідого сяйва мертвих блакитних очей, не відчували холоду мертвих чорних пальців. Не знали вони й про війну в приріччі. Тож як їм зрозуміти? Квапливо розвернувшись, він похмуро пішов геть. Пип крикнув щось навздогін, але Джон не звернув уваги.

Після пожежі його перевели назад у келію у напівзруйнованій Гардиновій вежі, й саме туди він і попрямував. Під дверима, скрутившись, спав Привид, але зачувши стукіт Джонових чобіт, він підвів голову. Деривовчі червоні очі були темніші за рубіни й мудріші за людей. Опустившись навколішки, Джон почухав Привида за вухом і показав головку руків’я меча.

— Дивися. Це ти.

Нюхнувши свого різьбленого кам’яного двійника, Привид спробував його ще й лизнути. Джон усміхнувся.

— Ось ти точно заслужив цю честь,— сказав він до вовка... і зненацька пригадав, як знайшов його того дня в снігу пізнього літа. Забравши вовченят, усі вже поїхали, а Джон почув якийсь звук і озирнувся — і побачив біле хутро, яке майже зливалося зі сніговими заметами. «Він був зовсім сам,— подумав Джон,— сидів окремо від решти виводку. Він був не такий, от вони його й вигнали».

— Джоне!

Він звів очі. Над ним стояв Семвел Тарлі, нервово розгойдуючись на п’ятах. Щоки в нього розчервонілися, а сам він горнувся у важку шубу, яка робила його схожим на ведмедя, що підготувався до сплячки.

— Семе! — підвівся Джон.— Що таке? Хочеш глянути на меч?

Якщо знали всі хлопці, то Сем, без сумніву, також.

Товстун похитав головою.

— Колись я мав успадкувати батьків клинок,— зажурено мовив він.— Серцезгуб. Лорд Рендил кілька разів давав його мені потримати, але меч завжди мене лякав. Тепер він дістанеться Дикону,— Сем витер спітнілі долоні об плащ.— Я... е-е-е... тебе викликає мейстер Еймон.

Ще не час було міняти пов’язки. Джон підозріливо нахмурився.

— Навіщо? — поцікавився він. Сем мав жалюгідний вигляд. І такої безмовної відповіді виявилося достатньо.— Ти сказав йому, так? — сердито запитав він.— Сказав йому, що сказав мені.

— Я... він... Джоне, я не хотів... він запитав... тобто він уже, здається, й сам знав, він бачить речі, яких більше ніхто не бачить...

— Він сліпий! — з притиском мовив обурений Джон.— Я сам знайду дорогу.

З цими словами він покинув Сема, який так і лишився стояти, де стояв, розтуливши рота й тремтячи.

Мейстра Еймона він розшукав нагорі в гайвороннику: той годував круків. З ним був Клайдас — носив від клітки до клітки відро рубаного м’яса.

— Сем сказав, ви мене викликали?

Мейстер кивнув.

— Так. Клайдасе, віддай відро Джонові. Може, він люб’язно згодиться допомогти мені.

Віддавши Джонові відро, горбатий червоноокий брат поквапився сходами донизу.

— Кидай м’ясо в клітки,— пояснив Еймон Джонові.— Далі птахи самі знають, що робити.

Переклавши відро в праву руку, Джон застромив ліву в криваве місиво. Круки, галасуючи, підлітали до ґрат і билися в метал чорними як ніч крилами. М’ясо було порубане на шматочки завбільшки з фалангу пальця. Набравши жменю, Джон жбурнув сирі червоні кавалки в клітку, і крякання й колотнеча посилилися. За один особливо привабливий шмат зчинилася бійка між двома крупними птахами, й полетіло пір’я. Джон швиденько набрав іще одну жменю м’яса й кинув услід за першою.

— А крук лорда Мормонта більше любить фрукти й зерно.

— Він особливий,— мовив мейстер.— Круки всі можуть їсти зерно, але надають перевагу м’ясу. Це