Читати книгу - "Гра престолів"

На це Джон не знав, що сказати. Просто кидав птахам м’ясо, міркуючи, навіщо його викликали. Звісно, старий усе йому скаже, коли прийде час. Мейстер Еймон не любив поспіху.

— Голубів і горлиць теж можна навчити носити листи,— провадив мейстер,— одначе круки довше літають, вони більші, сміливіші, набагато кмітливіші, та й здатні захиститися від хижих птахів... от тільки круки чорні та їдять падло, тому деякі благочестиві люди й відчувають до них відразу. А знаєш, що Бейлор Благословенний хотів усіх круків замінити голубами? — усміхнувшись, мейстер перевів на Джона свої білі очі.— Але нічна варта більше любить круків.

Джон занурив пальці у відро; долоня до самого зап’ястка вже була в крові.

— Дайвен каже, що дикуни називають нас воронами,— заговорив він невпевнено.

— Ворона — бідна родичка крука. І ті, і ті — старці в чорному, яких ненавидять і не розуміють.

Джон волів би зрозуміти, про що вони зараз розмовляють і навіщо. Що йому до ворон і голубів? Якщо старий хоче щось йому сказати, то чому не скаже прямо?

— Джоне, а ти ніколи не замислювався, чому вояки Нічної варти не одружуються й не мають дітей? — запитав мейстер Еймон.

— Ні,— знизав Джон плечима і розсипав нову порцію м’яса. Пальці на лівій руці стали слизькими від крові, а права від ваги відра пульсувала від болю.

— Щоб нікого не любити,— пояснив старий,— бо любов — згуба для честі та смерть для обов’язку.

З цими словами Джон погодитися не міг, але нічого не сказав. Мейстру вже сто років, він серед найвищих чинів Нічної варти, тож не Джонові сперечатися з ним.

Але старий, схоже, відчув його сумніви.

— Скажи мені, Джоне, якби прийшов день, коли твоєму батькові довелося б вибирати між своєю честю й своїми рідними, яких він любить, який вибір би він зробив?

Джон завагався. Хотілося сказати, що лорд Едард ніколи себе не збезчестить, навіть заради любові, однак у голові озвався тихий проникливий голосок: «У нього є син-байстрюк — де тоді була його честь? А твоя мати... невже він не має щодо неї жодних обов’язків? Він навіть не хоче називати її імені».

— Він би вчинив правильно,— скрикнув Джон... надто вже пронизливо, мовби хотів компенсувати своє вагання.— Хай там що.

— Тоді лорд Едард — десять тисяч разів чоловік. Але більшість людей не такі сильні. Що таке честь порівняно з жіночим коханням? Що таке обов’язок порівняно з відчуттям, коли в тебе на руках лежить первісток?.. чи зі спогадом про братову усмішку? Суховій і словеса. Суховій і словеса. Ми всього-на-всього люди, і боги створили нас для любові. Це наш найбільший тріумф і наша найбільша трагедія.

Вояки, які заснували Нічну варту, добре усвідомлювали, що лише їхня мужність захищає королівство від темряви, яка насувається з півночі. І знали, що не можна розпорошувати сили й ослаблювати власну рішучість. Отож і дали обітницю, що не матимуть ні дружин, ні дітей.

Однак у них були і брати, і сестри. І матері, які народили їх, і батьки, які дали їм імена. Вони походили з сотні сварливих князівств і розуміли, що часи можуть змінитися, але люди не зміняться. Тому вони дали слово, що Нічна варта не братиме участі у війнах держави, яку захищає.

І вони стримали своє слово. Коли Ейгон убив Гарена Чорного й захопив його королівство, Гаренів брат саме був лордом-командувачем на Стіні й мав під своєю орудою десять тисяч мечів. Він не пішов на Ейгона війною. В ті часи, коли Сім Королівств і справді були сімома незалежними королівствами, такого покоління не було, щоб за його життя троє-четверо з тих королівств не вступили у війну. Але Нічна варта не втручалася. Коли андали перетнули вузьке море та змели на своєму шляху королівства перших людей, сини полеглих королів не порушили даного слова й залишилися на своєму посту. Так було завжди — не порахувати, скільки років. Ось ціна честі.

Боягуз може бути хоробрим, як усі, коли нема чого боятися. І легко виконувати свій обов’язок, коли це нічого не варто. Тоді здається, що дорогою честі йти зовсім легко. Але рано чи пізно в житті людини приходить день, коли це стає нелегко, день, коли доводиться обирати...

Деякі круки ще не доїли, і з їхніх дзьобів звисали довгі нитки м’яса. Але решта, здавалося, спостерігали. Джон відчував на собі тягар крихітних чорних очей.

— І зараз такий день прийшов для мене... ви це хотіли сказати?

Обернувши голову, мейстер Еймон поглянув на нього своїми мертвими білими очима. Було таке враження, наче він зазирнув йому в самісіньке серце. Джон почувався голим і беззахисним. Схопивши відро обіруч, він пожбурив крізь штаби клітки рештки м’яса. Навсібіч полетіли м’ясні волокна й краплі крові, розігнавши круків. Пронизливо крякаючи, птахи злетіли в повітря. Прудкіші хапали шматки на льоту й жадібно їх глитали. Джон з брязкотом випустив спорожніле відро на підлогу.

Старий поклав висохлу, в старечих плямах руку Джонові на плече.

— Це боляче, хлопче,— неголосно мовив він.— Так-так. Обирати... завжди боляче. І завжди буде. Я знаю.

— Ви не знаєте,— гірко сказав Джон.— Ніхто не знає. Хай я і байстрюк, але ж він усе одно мій батько...

Мейстер Еймон зітхнув.

— Ти хіба не чув, що я тобі казав, Джоне? Невже гадаєш, що ти перший? — з невимовною втомою похитав він древньою головою.— Тричі боги випробовували мою обітницю. Першого разу — коли я був зовсім хлопчиськом, другого — у розквіті мого життя, а третього — коли я постарів. На той час сили полишили мене, очі затуманилися, однак третє випробування було таким самим жорстоким, як і перше. Ворони приносили мені звістки з півдня — слова чорніші за їхні крила: про занепад мого дому, про смерть родичів, про наругу й нищення. А що міг удіяти я — старий, сліпий, слабий? Я був безпорадний, як немовля, але й тоді я не міг без болю просто сидіти та спостерігати, як зарубали братового бідолашного онука, і його сина, і навіть дітлахів...

Помітивши в очах старого блиск сліз, Джон був вражений.

— Хто ви? — тихо й мало не перелякано запитав він.

На старечих губах затремтіла беззуба посмішка.

— Простий собі мейстер Цитаделі, покликаний служити Чорному