Читати книгу - "Гра престолів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Коли Джонові було стільки, скільки зараз Бранові, він, як і всі хлопці, мріяв здійснити великі звитяги. У мріях подробиці мінялися, але досить часто він уявляв, як рятує батькові життя. Після чого лорд Едард оголошує, що Джон показав себе справжнім Старком, і вкладає йому в руку Лід. Навіть тоді Джон усвідомлював, що все це дітвацтво: байстрюк ніколи не отримає батькового меча. Йому було соромно на саму згадку про такі мрії. Якою ницою має бути людина, яка мріє відібрати у брата те, що тому належить по праву? «І на цей меч я не маю права,— подумав Джон,— не більш як на Лід». Він стиснув обпечені пальці, відчуваючи під шкірою укол болю.
— Мілорде, це велика честь, але...
— Не хочу слухати ніяких «але», хлопче,— урвав його Мормонт.— Я б тут зараз не сидів, якби не ти й не той твій звір. Ти сміливо бився... а що важливіше, виявив кмітливість. Вогонь! Так, чорт забирай! Ми мали б самі здогадатися. Ми мали би пам’ятати! Це не перша Довга ніч в історії. Вісім тисяч років — неабиякий строк, можеш не сумніватися... та якщо не пам’ятає навіть Нічна варта, кому ж пам’ятати?
— Кому,— заспівав балакучий крук,— кому!
Мабуть, боги почули тої ночі Джонові молитви: на мерцеві миттю спалахнула одіж, і вогонь зжер його, так наче тіло його було з воску, а кістки — зі старого сухого дерева. Джонові досить було склепити повіки, щоб перед очима постала картина: блідавець дибає через світлицю, натикаючись на меблі й намагаючись збити з себе полум’я. Та найбільше переслідувало Джона обличчя, оточене вогненним німбом: волосся палає, як солома, а мертва шкіра плавиться та сповзає з черепа, оголюючи блискуче кістя.
Хай яка демонічна сила вселилася в Отора, а вогонь прогнав її, бо серед попелу знайшли хіба залишки покруча — горіле м’ясо й обвуглені кістки. Але в нічних кошмарах Джон знов і знов опинявся з ним віч-на-віч... і цього разу в обгорілого трупа було обличчя лорда Едарда. Це батькова шкіра лускала й чорніла, це батькові очі текли по щоках, як драглисті сльози. Джон не розумів, чому йому таке сниться й що це може означати, але це невимовно його лякало.
— Меч — невисока плата за життя,— підвів риску Мормонт.— Бери, нічого більше не хочу слухати, тобі ясно?
— Так, мілорде.
Під Джоновими пальцями м’яка шкіра подавалася, так наче меч уже звикав до його руки. Джон розумів, що йому зробили честь, і так і почувався, але...
«Він мені не батько,— зненацька вигулькнула непрохана думка.— Мій батько — лорд Едард Старк. І я його не забуду, хай скільки ще мечів мені подарують». Однак навряд чи він міг сказати лорду Мормонтові, що мріє зовсім про інший меч...
— І мені байдуже до правил етикету,— провадив Мормонт,— тож не треба мені дякувати. Шануй крицю ділами, а не словами.
Джон кивнув.
— А в нього є ім’я, мілорде?
— Колись було. Його звали Довгопазур.
— Пазур,— крякнув крук.— Пазур!
— Довгопазур йому пасує,— замахнувся Джон. Лівою рукою він рубав незграбно, але й так, здавалося, криця розтинає повітря мовби з власної волі.— У вовків пазурі не гірші за ведмежі.
Схоже, Старому Ведмедю було приємно це чути.
— Згоден. Думаю, найкраще носити його через плече. Поки не підростеш, носити його при боці тобі буде незручно. І треба потренуватися рубати обіруч. Коли опіки загояться, сер Ендрю зможе показати тобі кілька прийомів.
— Сер Ендрю? — Джон вперше чув це ім’я.
— Сер Ендрю Тарт, гідний чоловік. Він їде до нас із Тінявої вежі, щоб обійняти посаду військового інструктора. Сер Алісер Торн учора зранку поїхав на Східну-варту-на-морі.
Джон опустив меч.
— Чому? — тупо перепитав він.
Мормонт пирхнув.
— Бо я його туди послав, а ти як гадав? Він узяв з собою руку, яку твій Привид відірвав від зап’ястя Джафера Флаверса. Я наказав йому плисти на Королівський Причал і піднести цю руку тому малолітньому королю. Може, бодай це приверне увагу Джофрі... а сер Алісер лицар, він шляхетного походження, помазаний, у нього є давні друзі при дворі, тож його трохи важче ігнорувати — він не просто поштовий ворон.
— Ворон! — крякнув крук. Джонові здалося, що у голосі його майнуло обурення.
— Крім того,— провадив лорд-командувач, не звернувши на птаха уваги,— так вас із ним розділятиме тисяча льє — і при цьому це начебто не схоже на покарання,— мовив він і тицьнув пальцем Джонові в обличчя.— Але не думай, що я схвалюю оту безглузду сутичку в їдальні. Доблесть ніколи не обходиться без краплини дурощів, але ти вже не хлопчик, хай тобі й небагато років. У тебе в руках чоловічий меч, і володіти ним має справжній чоловік. Тож відсьогодні я очікую, що ти поводитимешся відповідно.
— Так, мілорде,— Джон уклав меч назад в облямовані сріблом піхви. Може, це був і не омріяний клинок, та все ж великодушний подарунок, а звільнення від злоби Алісера Торна було ще великодушнішим даром.
Старий Ведмідь почухав підборіддя.
— Я вже й забув, як свербить борода, коли тільки починає відростати,— мовив він.— Що ж, нічого не поробиш. Рука в тебе як — уже загоїлася? Можеш повертатися до своїх обов’язків?
— Так, мілорде.
— Добре. Ніч буде холодною, хочу глінтвейну. Пошукай карафу червоного, не надто кислого, і не економ на прянощах. І скажи Гобу, якщо знову подасть мені варену баранину, я його самого зварю. Те м’ясо, що він подав мені минулого разу, було геть сіре. Навіть птах не схотів його їсти,— великим пальцем він погладив крука по голові, й той задоволено курликнув.— Ну все, йди. Мені ще треба працювати.
Коли Джон спускався крутими сходами, здоровою рукою тримаючи меча, зі своїх закапелків до нього всміхалися вартові.
— Гарна криця,— сказав один з них.
— Ти заслужив її, Сноу,— мовив інший. Джон змусив себе усміхнутись у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра престолів», після закриття браузера.