Читати книгу - "Гра престолів"

Джордж Р.Р. Мартін

Гра престолів

А цю присвячую Мелінді

Пролог

— Час повертатися,— переконував Гаред, бо в лісі западали сутінки.— Дикуни мертві.

— Мерців боїшся? — поцікавився сер Веймар Ройс із ледь помітним натяком на посмішку.

Гаред не зловився на гачок. Він був уже старий — за п’ятдесят, і на своєму віку перебачив чимало лордійчуків.

— Мерці мертві,— мовив він.— І нам немає до мертвих діла.

— А вони мертві? — стиха запитав Ройс.— Які в нас докази?

— Їх бачив Вілл,— відгукнувся Гаред.— І якщо каже, що вони мертві, для мене це найкращий доказ.

Вілл усвідомлював, що рано чи пізно його таки втягнуть у суперечку. Та ліпше б усе-таки це сталося пізніше...

— Мати завжди казала: мерці пісень не співають,— мовив він.

— Моя мамка говорила так само, Віллє,— озвався Ройс.— Та не можна вірити словам, почутим біля жіночих грудей. Навіть мерці здатні чимало розповісти,— підвищив він голос, і в сутінковому лісі прокотилася луна.

— Попереду довга дорога,— зауважив Гаред.— Вісім днів, а може, й дев’ять. Та й ніч насувається.

Сер Веймар кинув на небо байдужий погляд.

— Вона щодоби насувається приблизно в цей самий час. Чи в темряві ти втрачаєш мужність, Гареде?

Вілл бачив, як у Гареда стиснулися щелепи, а в очах, що ховалися під цупким чорним каптуром плаща, майнула ледве потамована лють. Гаред уже сорок років належав до Нічної варти, тут він виріс і змужнів, тож не звик, щоб до нього ставилися так зневажливо. Але й не це головне. Вілл відчував: уражений гонор тут ні до чого. Знервованість старого занадто сильно нагадувала страх.

Вілл теж почувався не в своїй тарілці. На Стіні він провів чотири роки. Коли його вперше послали за Стіну, йому вмить пригадалися всі давні перекази, і в нього просто душа впала у п’яти. Згодом він підсміювався з себе. Зараз його вже можна було вважати ветераном — він здійснив із сотню рейдів, і нескінченні темні хащі, що їх південці називають примарним лісом, більше його не лякали.

До сьогоднішнього вечора. Сьогодні все було не так. У цій темряві вчувалося щось таке, від чого у Вілла волосся ставало сторч. Уже дев’ять днів гнали вони коней на північ, тоді на північний захід, потім знову на північ, далі й далі від Стіни, насідаючи на п’яти ватазі дикунських нальотчиків. День у день ставало гірше. А сьогодні було найгірше. З півночі повіяв холодний вітер, і дерева зашурхотіли як живі. Всенький день Віллові ввижалося, що за ним спостерігає щось незворушне, невблаганне і позбавлене співчуття. Гаред теж це відчував. Понад усе Віллові кортіло на злам голови чкурнути назад до безпечної Стіни, але про такі бажання командувачу ліпше й не здогадуватися.

Особливо такому, як оцей.

Сер Веймар Ройс був найменшим пагоном старовинного роду, занадто щедрого на спадкоємців. Сидячи на величезному вороному коні-дестрієрі, вродливий вісімнадцятирічний юнак із сірими очима, зграбний і стрункий як ніж, вивищувався над Віллом і Гаредом, які їхали поряд на низькорослих гаронах. Узутий він був у чорні шкіряні черевики, вдягнений у чорні вовняні штани, чорні молескінові рукавички й чорну блискучу кольчугу — гнучку, тонкої роботи,— накинуту на кілька шарів чорної вовни й дубленої шкіри. Не минуло й півроку, як сер Веймар став побратимом Нічної варти, але ніхто не сумнівався, що він готовий до свого призначення. Принаймні щодо вбрання.

Вінцем його слави був плащ: соболевий, чорний і пухнастий, і м’який як гріх. «Точно вам кажу, він сам їх усіх уполював,— сказав якось Гаред своїм товаришам по касарні за кубком вина,— поскручував їм голівки, наш мужній вояк». Касарня дружно вибухнула реготом.

Важко коритися наказам людини, яку ти напідпитку висміюєш,— міркував Вілл, тремтячи од холоду верхи на своєму гароні. Мабуть, Гаред зараз почувається так само.

— Мормонт звелів нам їх вистежити — і ми вистежили,— мовив Гаред.— Вони мертві. І більше не завдадуть нам клопоту. Попереду ще важка дорога. І погода мені не подобається. Якщо впаде сніг, можемо й за два тижні не дістатися Стіни, а сніг — це ще не найгірше, що може статися. Ви ніколи не потрапляли під крижаний дощ, мілорде?

Лордійчук, здавалося, не чув його. Зі звичною маскою нудьги й роздратування на обличчі він вдивлявся в сутінки. Вілл уже стільки миль здолав разом із лицарем, що добре затямив: у такі хвилини його ліпше не чіпати.

— Ще раз повтори мені, Віллє, що ти бачив. Усе до дрібниць. Нічого не проґав.

До того як приєднатися до Нічної варти, Вілл був мисливцем. Браконьєром, якщо по правді. Перекупні мечі дому Малістерів упіймали його на гарячому в Малістерівських-таки лісах — він саме патрав Малістерівського оленя, тож перед ним постав вибір: убратися в чорне чи втратити руку. Ніхто не вмів скрадатися лісом тихо, як Вілл, і чорні брати дуже швидко відкрили цю його здатність.

— За дві милі звідси, он за тим гребенем, біля струмка, їхній табір,— почав Вілл.— Я підійшов близько, як зміг. Там їх восьмеро; є і жінки, і чоловіки. Дітей немає, наскільки я бачив. Під горою вони збудували хатину. Зараз сніг уже добряче її замів, але я дещо роздивився. Багаття згасло, але кострище навіть іще снігом не засипало. Ніхто не ворушився. Я довго дивився. Живі не здатні лежати так непорушно.

— Кров бачив?

— Е-е-е... ні,— визнав Вілл.

— А зброю?

— Кілька мечів, пару луків. У одного чоловіка був топір. Важкий, двосічний — небезпечна залізяка. Валявся на землі поряд з тілом, просто біля руки.

— А ти звернув увагу, в яких позах були тіла?

— Кількоро сиділи, прихилившись до валуна,— знизав плечима Вілл.— А решта лежали на землі. Так наче попадали.

— Або заснули,— підказав Ройс.

— Ні, попадали,— не здавався Вілл.— Одна жінка видерлася на залізодрево й сиділа між гілля. З розширеними очима,— слабко всміхнувся він.— Я скрадався, щоб вона не зауважила мене. Та коли наблизився, виявив, що