Читати книгу - "Гра престолів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Вчора ввечері повернулися Дайвен і Гейк,— сказав Старий Ведмідь.— Не знайшли і сліду твого дядька, як і всі перед ними.
— Знаю.
Вчора Джон змусив себе вийти на вечерю в їдальню, і там усі тільки й розводилися про безуспішні пошуки.
— Ти знаєш,— буркнув Мормонт.— Звідки всі тут усе знають? — поцікавився він, не сподіваючись на відповідь.— Схоже, їх було тільки двоє, тих... тих істот, хай хто там вони, а людьми я їх точно назвати не можу. Дякувати богам! Якби їх виявилося більше... ні, думати про таке навіть не хочу. Але їх іще прибуде. Відчуваю це своїми старечими кістками, і мейстер Еймон згоден зі мною. Здіймаються зимні вітри, Літу кінець, і на підході зима, якої цей світ іще не бачив.
Зима на підходи Гасло Старків іще ніколи не звучало так похмуро та зловісно, як зараз.
— Мілорде,— вагаючись, запитав Джон,— подейкують, учора була пташка...
— Була. І що?
— Я сподівався дізнатися, як там мій батько.
— Батько,— почав дражнитися старий крук, хитаючи головою й походжаючи по плечах Мормонта.— Батько.
Лорд-командувач потягнувся, щоб стулити йому дзьоб, але крук перестрибнув йому на голову, ляпнув крилами й, перелетівши кімнату, всівся понад вікном.
— Біда й галас від того вороння,— пробурмотів Мормонт.— І чого я панькаюся з цим гидким птахом?.. Якби були новини від лорда Едарда, хіба б я по тебе не послав? Хай ти і байстрюк, але ж ти його рідна кров. Та лист стосувався сера Баристана Селмі. Схоже, його усунули з королівської варти. Його місце віддали отому чорному псові Клігану, а зараз Селмі в розшуку за зраду. Дурні послали по нього міську варту, але він зарубав двох і вислизнув,— пирхнув Мормонт, ясно засвідчуючи, що саме думає він про людей, які посилають золотих плащів проти такого видатного лицаря, як Баристан Безстрашний.— У наших лісах блукають білі тіні, залами тиняються невпокоєні мерці, а на Залізному троні сидить хлопчак,— з відразою зронив він.
Крук пронизливо зареготав.
— Хлопчак, хлопчак, хлопчак, хлопчак!
Джон пригадав: Старий Ведмідь найбільші надії покладав на сера Баристана, а якщо той зараз у немилості, чи є надія на те, що хтось зважить на Мормонтового листа? Він стиснув кулак. Обпечені пальці прошив біль.
— А що з моїми сестрами?
— У повідомленні не йдеться ні про лорда Едарда, ні про дівчат,— роздратовано здвигнув Мормонт плечима.— Мабуть, мого листа так і не отримали. Еймон послав два примірники з найкращими пташками, але хто знає? Хоча більше схоже на те, що Пайсел просто не зволив відповісти. І це вже не вперше — і не востаннє. Боюся, нас на Королівському Причалі за ніщо мають. Нам кажуть лише те, що нам слід знати, а цього небагато.
«А ви кажете мені лише те, що слід знати мені, а це ще менше»,— ображено подумав Джон. Брат Роб скликав прапори й вирушив на південь на війну, а йому про це ніхто й словом не прохопився... крім Семвела Тарлі, який читав листа мейстру Еймону й уночі по секрету переповів зміст Джонові, раз у раз повторюючи, що не слід йому цього робити. Без сумніву, всі вважали, що братова війна Джона не стосується. Але ситуація страшенно гнітила його. Роб поїхав на війну, а він не може. Хай скільки разів Джон повторював собі, що тепер його місце тут, на Стіні, з новими побратимами, він усе одно почувався боягузом.
— Зерна,— закричав крук.— Зерна, зерна!
— Ой, замовкни,— кинув йому Старий Ведмідь.— Сноу, коли, каже мейстер Еймон, ти знову зможеш користуватися рукою?
— Скоро,— відповів Джон.
— Добре,— мовив лорд Мормонт, кладучи на стіл між ними великий меч у чорних металевих піхвах, облямованих сріблом.— Ось. На той час будеш до нього готовий.
Злетівши, крук приземлився на стіл і, з цікавістю схиливши голову набік, поважно підійшов до меча. Джон вагався. Він гадки не мав, що це все означає.
— Мілорде?
— Вогонь розплавив срібло на головці руків’я, а саме руків’я і хрестовину спалив. А чого ж ти чекав від пересохлої шкіри й старого дерева? А от клинок... потрібне полум’я у сто разів гарячіше, щоб пошкодити такий клинок,— Мормонт штовхнув піхви по шорстких дубових дошках стільниці.— Решту я звелів зробити наново. Бери.
— Бери,— відлунням повторив крук, чистячи пір’ячко.— Бери, бери.
Джон ніяково взяв меча в руку. В ліву руку, адже забинтована попечена права й досі лишалася надто незграбною. Обережно витягнув меча з піхов і підніс до очей.
Головка була зроблена з уламка світлого каменя, налитого свинцем, щоб урівноважити довгий клинок. Вирізьбили її у формі вищиреної вовчої пащі, а замість очей вставили шматочки гранату. Руків’я було обтягнуте новенькою шкірою, м’якою і чорною, поки що не заплямованою ні потом, ні кров’ю. Сам клинок виявився на добрячі півфута довший за ті, до яких Джон звик, і звужувався так, щоб можна було і колоти, і рубати; в металі виднілися три глибокі жолобки. Якщо Лід був справжнім дворучним мечем, то цей був півторак, які ще іноді називають «байстрюками». Однак на вагу вовчий меч здавався легшим за ті, з якими вправлявся Джон. Коли він повернув його плазом, то побачив темні сталеві брижі — там, де ковалі багато разів зім’яли й зігнули метал.
— Це валірійська криця, мілорде,— здивовано мовив Джон. Батько часто давав йому повправлятися з Льодом, тож хлопець дуже добре знав і вигляд такої криці, і відчуття.
— Так і є,— підтвердив Старий Ведмідь.— Цей меч належав моєму батькові, а перед тим — його батькові. Мормонти передають цей меч з покоління в покоління уже п’ять століть. Свого часу його отримав я, а коли вбрався в чорне, передав синові.
«Він віддає мені синів меч». Джон не міг у це повірити. Клинок був чудово врівноважений. Ловлячи світло, краї легенько зблискували.
— А ваш син...
—
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра престолів», після закриття браузера.