Читати книгу - "Крига. Частини ІII–ІV"

— Ну, то хто ти? Чого хочеш?

Я завагався. Тут він мене упіймав.

І як старий мисливський гончак, керуючись багаторічним досвідом й інстинктом, доведеним до механічної певности, він негайно рвонувся уперед і встромив ікла аж по саме коріння.

— Га, Єрославський? Чого тут шукаєш? Навіщо приліз поміж люд Мартинів? Навіщо вірного вдаєш? Чого хочеш? Га? Чого хочеш!

Чого я хочу! Я міг збрехати, й може це навіть виглядало б як правда, але я перебував у тій самій пастці, тож сказав прямо:

— Нічого.

— Ха! Нічого! Ну, думає, що на дурного напав! Якому…

Тут він замовк. Втупив у мене гострі очиці.

Додавши характер до характеру, він зрозумів.

— Нічого. Еге, Відлига, слід зібратися, зімкнутися, замерзнути наново, так, побожна людина завжди сáме на Бога обпертися може, а безбожникові, а тому, хто має сумнів, — як знайти якийсь твердий ґрунт у цьому багні? Га? — Й уже затиснув щелепи. — Дай руку! На мене обіприся! Я тобі буду каменем непохитним!

І здалося, що він виріс від тіні й світіні в грудях, у ширині блідого обличчя, у довжині рук, — він накинув свою гіпнотичну особу всій пітьмі тіла так, що не було жодної лінії між чорною мантією і мороком від полум’я пирхаючих свічок. Распутін, Распутіну, Распутінові, Распутіна — тягнувся погляд до нього, вабилася думка.

— Ні, — прошепотів я.

— Тоді хто? — спитав він тихо, м’яко, несподівано із достоту жіночною лагідністю. — Тоді що? Ти провалишся, сину, ти бачив, як провалюються. Чи я не знаю? — я сам провалився. Я крав коней, за дівками ганяв, у горілці топився, — бо чому б і ні, га? Чому б ні? Нажертися, надудлитися, вдерти — всё.

— Тіло не може бути метою тіла.

— Ну то що? Ну то хто? Що ти зробиш? Куди підеш? Де голову прихилиш, під яким вівтарем мрію знайдеш? У чиєму ломбарді життя своє заставиш? Хто дасть тобі істину до життя?

Він безжально мене дотискав, — що мені залишалося, крім брехні? Він рано чи пізно вилузав би мене із упертого мовчання.

— Я, — відказав я, відриваючи око від його погляду.

— Ги?

— Я!

— Ти?

— Я! — гаркнув я, і крижаний трепет прошив мене, бо раптом я відчув, що нема вже в цьому брехні, що я маю тут під рукою силу, рівну єдиноістині Распутіна.

Я повернувся до нього оком і заскреготів зубами.

Я витер холодну слину з долоні.

— Я.

Він потрусив головою. Ой, не піде з Распутіним так легко. Ще стільки ж, як від маслянистих тіней від жовтого полум’я, — вилазить йому на пику мерехтливих світіней, під очима в нього висить у пияцьких мішках тьмідина; від холодного подиху навколо нього постає потьміт лютовця. Вочевидь, він не називає собі цього тими словами, не представляє у логічних теоріях, — проте саме цим зумовлена його надзвичайна влада над людьми, що Распутін добре знає Алґоритміку Характеру, бо сам довго жив під покровом Криги.

— Божевілля, — прошипів він раптом, зіщулившись якось дивно в собі й тільки одну руку до мене простягаючи, — пррричинність, неминуче безумство тебе чекає. Настане. Вже настало! Я виганяв бісів, боровся з дияволами, Люциферові в очиська плював, Господь Христос Спаситель стояв у мене одесную, його солодке дихання я чув на щоці, Він обіймав мене чуло й шепотів на вухо: Давай, Гриша, давай! Не слухай, що кажуть, не зважай, що сміються і пальцями тицяють, погляд презирливо відвертають. Нічого! Ти не знаєш сорому! Що тобі погляди людські? Я стою при тобі! Сила найбільша!

… Коли тобі, пане ляше, Бог просто з любов’ю нашіптує, щоб ти ні на що не зважав, а лише робив те, що Бог велів, — то не зважаєш уже тоді на міру гріхів церковних і не з рівня вулиці дивишся!

… Усе, що ти чув про мене найгіршого, — це правда, все правда! Бог стояв при мені! Розумієш?

— Що Бог каже, це й добре, позаяк це Бог велів.

— Так! Так! Так! — Распутін пересунувся на ложі собачим рухом, спираючись на руках і висуваючи уперед писок, мало язика не висолопивши. — Надудлитися до втрати свідомости й обблюватися — гріх! Але Господь каже мені: я стою при тобі! Роби, що я дозволяю! І тоді я бачу, що й надудлитися — загалом річ непогана.

… Девочек чистих цноти позбавляти, заміжніх у перелюб втягувати, похоті низькій цілі дні й ночі віддавати — гріх! Але Господь каже: я стою при тобі! Й тоді я бачу, що й це — чеснота.

… Я маю Істину! — загавкав він. — Я маю Істину, тож не страшні мені судження людські! І їм ясно, що Істина, що Бог…

— Аж настала Відлига.

І він завив, заскиглив, шарпнув себе за бороду, вдарив кулаком у тім’я.

— Навіщо татко Ніколай замислив лютих прогнати! А тепер синочок йому помер, кров’ю зійшовши, Імперія вогнем охоплена, а найгірше, найгірше, що… Господин Єрославський! Що вас убереже? Ви ж теж слухали Його наказів, ведучи людей у Кригу, прирікаючи на смерть села й селища, — і знали: добре так, як подобається Господові. Як ви захиститеся, самі собі залишені напризволяще — «я», «я!» — коли навіть у голосі Божому засумніватися доведеться?

… Божевілля! — Він ударив сивою головою у стіну. — Божевілля!

— Немає захисту. — Я знизав плечима. — Ми всі так живемо, відколи були вигнані з раю. А божеволіють найчастіше ті, хто бодай на хвилю вкусив плоду Істини.

— Коли Крига не повернеться… Божевілля!

— Є така машина…

Він підозріливо глипнув.

— Машина?

— Винахід такий, на тунґетиті й крижлізі. Що можна самому Морозом напомпуватися.

Він поволі закліпав. Знову стратегія оберталася проти нього: запитає про помпу, і я матиму його у вузькому рівнянні, з єдиним можливим вирішенням.

Він сів, випростав спину, пригладив бороду. Ліва свічка згасла — він припалив її від сусідньої.

Распутін довго збирав думки, плямкаючи щось собі у вуса.

— Ви не боїтеся, — буркнув він нарешті, обчисливши так і сяк. — Я накажу вас відбатожити. Шкуру здерти. Кіньми розірвати! — Він розійшовся знову. — Скажу, що ви зрадник Мартина, і з’їдять вас живцем, ха! Ну що, не боїтеся?

— У тій садибі на перевалі, — вказав я ціпком на північну стіну, — там була лічниця Морозу, ти