Читати книгу - "Крига. Частини ІII–ІV"

щоби повісити десь нишком, аби лише не на очах у стада Мартинового, то, певно, я б не зумів зібратися для необхідного більш енерґійного опору, втечі, боротьби. Якби ж то я бодай заперечив голосно!.. Було Літо, їхня правда аж ніяк не втрималася б, як єдина. Проте я навіть не відкрив рота. Я дозволив шарпати себе й термосити, тягнути й штовхати: завдяки своєму ціпкові я принаймні не впав.

Однак вони відвели мене не до лісу, а за потік, до хатини Распутіна. Отець европейских зимовиків, які прибули з Ґріґорієм Єфімовічем, хотів мене ще на порозі на коліна поставити й рубашку з хребта мені здерти, ремінь із портів вийняти, ціпок відібрати, певно й побити добряче при самому вході, на всякий случай, — але Распутін одним ведмежим риком з глибини хатини його стримав. Я увійшов сам.

Три свічки з ґнотами, зів’ялими у знаки запитання, горіли на столі, збитому з нерівних дощок.

— Замкніть, — сказав старий святий розпусник.

Я потягнув двері, потім зачинив їх на засув. Щілясті віконниці теж були замкнуті, щоби забезпечити тут сяку-таку осібність чоловікові Божому. Світло потрійного полум’я вимило з його продовгуватої кінської фізіономії сто тіней, що плили тепер руслами глибоких зморшок. Він сидів на низькому ліжку, певно уже хотів прилягти до сну: проте й далі був у чернечій чорноті, й тільки оте обличчя — занадто велике, й оті долоні — занадто великі, виділялися у восковому чвертьмороці. На столі біля стіни стояла самотня пляшка — із водою? Із самогоном? Ще закоркована.

— Сідай, сину, сідай.

Я обережно присів на хиткому табуреті.

Піднісши тепер знову око на Распутіна, — я і він на одному рівні, я і він в одній клітці, — побачив, як зав’язується між нами щільна стереометрія сповіди, прохання, прокляття, прощення, злочину.

Може, на те й був морок, чорнота й свічки, і в мороці двоє очей його, як перли масні, — щоб упіймати співрозмовника й не відпустити. Я ураз пригадав усі оповіді про гіпнотичну силу Распутіна, про раптові зцілення від його дотику, про надприродну теплінь і холод, які охоплюють людей під його впливом, про те, як спалахує дружба й любов до нього після першої ж зустрічі в петербурзьких дам, дворян, епископов, генералов і самих царя з царицею. Шановані аристократки припадали йому до ніг, рачки перед ним повзали, спідниці підсукавши, пропонуючи себе публічно для його хіті, — аґенти охранки й шпики, на нього наслані, слухалися його наказів…

— Я мав такий револьвер, — сказав я, — таку зброю, що стріляла Кригою, себто Крига вибухала, коли куля поцілить… Якось я вистрелив у лютого. Що трапилося? Лютий розлетівся, йому відірвало ногу. Як це можливо, міркував я. Чому удар криги в кригу не мав би принести ще більше криги? Мороз плюс мороз не дасть вогню. Чи не так?

… Але сьогодні я вислухав вашу мову про Перемішання і зрозумів цей закон чорної фізики: життя — це Невпорядкованість. Будь-яка матерія існує тією мірою, якою забруднює ідеальний Порядок. Я. Ви. Цей стіл. Ці дерева. Каміння. Тварини, люди, вся природа, космос над нами. Також і люті.

… Остигання до абсолютного Ладу, нуль, один, нуль, один, нуль, один, нуль, до чистого Так і Ні — стирає з існування. Я мав револьвер, який стріляв Істиною.

… Бо у всесвіті-кристалі льоду ніщо не існує і ніщо не змінюється, немає, отож, навіть часу. На початку його було слово, й це слово, позаяк воно відрізнялося від зимного Порядку, це слово було Брехнею, і так постала матерія, і життя, і людина: з Омани, з Перемішання. Так казав Мартин: світ створив Бог-Брехун, який існує у силу Брехні — й така Істина.

Распутін поволі перехрестився, раз, удруге, утретє.

— Ви поляк Єрославський, Батько Мороз.

— З його крови, так.

Він відхилив голову назад, дивлячись з важкою увагою, — і погляд його не мусив при цьому стрибати уліво й управо, бо був націлений в одну зіницю, — а потім схопив хреста на грудях, і я вже було подумав, що він візьметься виганяти диявола чи гучно проклинати, але раптом у Распутіні пружина стиснулася в інший бік, й розклеївся хлоп у широкій вкрадливий посмішці, трусонув гривою, як собака спантеличений, зігнувся навпіл, сидячи, й слиняво поцілував мене у тильний бік моєї скаліченої руки.

— Я грішник, я грішник, я грішник, що в поросі повзає!

О, які очевидні ці карамболі для того, хто сам практикував Математику Характеру!

Тож замість підвести його серед ввічливих заперечень:

— Благай про вибачення! — гаркнув я.

Він зиркнув з-під кудлатої сивини, тепер уже сам потрапивши в невидимі кліщі.

— Немає для мене прощення! — заскиглив він, підвищуючи ставку, й ще більше взявся слинити мені руки. — Немає, немає! Немає від людей, може від Всевишнього буде, — але тут, у цій баюрі гною і гріха… Іно чоловік, так само в неї занурений, обійняти мене й пробачити може. — Тут він знову зиркнув. — Ти, ти, пане! — Він упав на коліна, майже стягуючи мене зі стільця імпульсом огрядної туші. — Ти убив невинного.

— Так.

— Грішним насолодам тіла віддавався.

— Так.

— Брехав.

— Так.

— Крав.

— Так.

— Проти родителя слово, руку піднімав.

— Так.

— Сумнівався у милосерді Божому.

— Так.

— Від Бога відмовився, Бога прокляв.

— Ні.

— Іди сюди! — Він притягнув мене у селянські обійми, сильні, попри вік. — Ти добре знаєш, яку новину я від початку голошу: спасіння через гріхи. — Він підніс до стелі велику долоню. — Господь бачить, що немає такого гріха, який ти вчинив, щоб не був у такому винний і я, Господь бачить. І тому! — заревів він, схопившись на ноги. — Й сáме тому! Що в гріху! Що від гріха! Це через гріх! — Він розпалювався дедалі більше, з кожним словом зростала його перевага, він позирав згори, згори кричав. — Тому! Тому Бог мені…

— Чому ти мене вбити велів?

Зітхання вирвалося йому з легенів.

Він упав на ліжко: затріщали дошки.

— Що?..

— Братів-мартинівців через увесь край на мене насилав. Чи сказав тобі хто, що я розтальник?

Він сапнув.

— А ні? Ти ж сам казав: Крига — ворог усього сущого.

— Але ж я не кажу, що це така чудова річ — існувати.

Він розгубився.

Проте вмить прикрив це гримасою розумового