Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

чотири роки перебув в академії, де було стільки однокурс­ників, однокімнатників та подружок. Навіть після отого ганебного свого «розвантаження» він незагайно влаштувався на роботу в компанію «Водопостачання С. В. І. Ж.» — на корабель «Кентербері», де розжився на подобу родини: різношерсте товариство співробітників та друзів. Ну, хай не родина, а все-таки якісь знайомці й приятелі — просто люди — всякчас шастали довкола нього.

На Тайко він мав тільки двох друзів: Фреда (вічно настільки заплутаного у свої політичні махінації, що й дихнути бідолашному ніколи було) й Сем, давно загиблу в повільній зоні. Замість Сем нині був Сакай: досвідчений інженер, він начебто серйозно ставився до завдання відлагодити «Росинанта», але не виказував жодного бажання виходити за офіційні рямця в стосунках.

І тому Голден чимало часу збував по барах.

«Синій цвіт» був надто галасливий закапел, а ще всі тамтешні завсідники добре знали Наомі, а його — ні. Забігайлівки, що тулилися до доків, були переповнені крикливими роботягами, котрі щойно повискакували зі своєї зміни й дуже не проти були побитися з отим-о славетним хлопом, аби таким робом розпружитися трішки. А в будь-якій іншій кнайпі, хай там набереться хоч на одну душу більше чотирьох, неминуче утворювалася черга охочих сфоткатися з Джеймсом Голденом, аби потім іще цілу годину дошкуляти йому особистими запитаннями. Тож він вишукав собі затишний ресторанчик, що тулився у бічному коридорі між секцією помешкань та смугою комерційних крамничок. Спеціалізувався цей заклад на тому, що поясани називали «італійською нямкою», а в окремому задвірковому закапелочку мав бар, про який начебто ніхто не знав, бо надто мало хто сюди потикався.

Тут Голден міг спокійно собі засісти за крихітним столиком і гортати останні вісті на своєму ручному терміналі, переглядати повідомлення, а ще — викидати з пам’яті термінала всі ті книжки, які він був завантажив туди за останні шість років. Бар видавав ту саму їжу, що й ресторанчик, і, дарма що жоден землянин не на­звав би це італійськими стравами, було воно більш-менш їстивне. А коктейлі? Такі собі, зате дешеві.

І це ще було б стерпно, туди-сюди, коли б Наомі не трималася так, ніби випала зі всесвіту казна-куди. Алекс регулярно подавав звістки, де він перебуває і що збирається робити. Еймос перевів свій термінал в автоматичний режим, і той пристрій звістив Голдена, що Еймос щасливо примісячився, а потім і приземлився — у Нью-Йорку. А від Наомі — ані словечка. Можна було тільки припускати, що вона жива-здорова, а чи принаймні, що її термінал досі функціонує. Ті повідомлення, що він надсилав їй, кудись прибували. Принаймні мережа не відмовляла у зв’зку. Але ото й уся була йому від неї відповідь: що його повідомлення успішно надійшло на її тер­мінал.

Тижнів за два такої оновленої дієти: кепської італійщини та дешевих коктейликів — нарешті задзеленчав його ручний термінал, вимагаючи прослухати голосове повідомлення. Невже від Наомі? Та де! Ніяк не може бути! Світлове відставання унеможливлювало живий голосовий зв’язок між різними планетами. Так поспілкуватися могли тільки таких двоє, що сидять на одній і тій самій станції. Та все одно він так квапливо вихопив термінал із кишені, що не втримав його в руці: пострибав пристрій десь геть-геть, у якийсь куточок.

Бармен, Чип на ім’я, ущипливо зауважив:

— Невже трохи перебрали моїх маргарит?

— Та вже й першої забагато було! — огризнувся Голден і поліз мацати рукою попід будкою: десь туди ковзнув його термінал. — І яке ви маєте право називати оте пійло «маргаритою»?

— Воно маргарита, бо виготовляється з рисового вина, а для кращого присмаку додається концентрат лайму, — пояснив трохи ображений Чип.

— Привіт! — викрикнув Голден у термінал, надавлюючи на дотиковий екран, аби відкрився зв’язок. — Привіт!

— Вітаю! Це Джим? — обізвався жіночий голос, зовсім не Наомі.

— А хто ви? — тільки й устиг запитати він, бо, вилазячи, наступної миті гупнувся головою об край стільниці, то й не втримався, ще додав: — А чорти б тебе забрали!

— Це Моніка, — назвався голос із протилежного краю. — Моніка Стюарт! Чи я впіймала вас у непідхожу хвилину?

— Та оце таки закрутився, Моніко, — виправдався Голден. Чип закотив очі під лоба. Голден замахав на нього руками, то бармен заходився колотити для нього наступний коктейлик. Чи не на те, щоб покарати клієнта за кривду?

— Розумію, — мовила Моніка. — Але ж я до вас із ой якою цікавинкою! Чи може бути якийсь шанс здибатися нам із вами? Обід, добре вино, щось таке?

— Та я боюсь, що застряг на цьому Тайко на чималий шмат майбут­нього, Моніко. Перебираємо нашому «Росинантові» всі реберця. Отож...

— О, та я в курсі справ! І сама перебуваю на Тайко. Тому й зателефонувала.

— Тоді все гаразд, — погодився Голден. — Авжеж, ви слушно вчинили!

— Цей вечір вас влаштує?

Чип поставив напій на тацю, і тут заскочив офіціант із помпезнішого ресторану й забрав трунок. Чип укмітив Голденів погляд і самими губами промовив йому: Хочете ще один? Але перспектива потратити ще вечір на те сміховиння, що ресторан бундючно називав «лазаньєю», і на запивання того паскудного післясмаку Чиповими «маргаритами» видалася йому повільним самогубством.

А як по правді, то він гинув від нудьги й самотності. Моніка Стюарт була журналістка й мала ту серйозну проблему, що з’являлася десь тільки тоді, коли їй щось було треба. Вона завжди мала який-небудь справжній, але до часу приховуваний мотив. Одначе дізнатися, що їй треба, а тоді відмовити, як-не-як, а урізноманітнило б низку однаковісіньких вечорів, що тяглися, звідколи Наомі подалася геть.

— Чом би й ні, Моніко; давайте повечеряємо. Тільки не в італійському ресторані.

***

Вони пригощалися суші з лосося, вирощеного у резервуарах на цій-таки станції. Відчайдушно дорогуще було воно, але ж усе за витратний рахунок Моніки. Голден дозволив собі наїстись, як то кажуть, од пуза, і зупинився, аж як затріщала на ньому одежа.

А Моніка бенкетувала ощадливо: провізорсько точними штришками своїх паличок носила до ротика усього потрошку, й чи не кожну окремішню рисинку за раз. А васабі знехтувала взагалі. Відколи Голден бачив її востаннє, ледь-ледь постаріла. Неподібно до Фреда, зайві для молодості літа лише прикрашали її, додаючи її вроді відеозірки натомість відтінок досвіду й особливої вагомості.

Своє вечорове балакання вони розпочали з дрібничок: як посувається ремонт «Росинанта» й яка доля спіткала кожного з членів екіпажу, котрий вона