Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

увазі. Просто люди бували вражені: як це воно так, що досі вони щодня бачили його на відеоекранах, а це він зненацька вигулькнув у них перед очима в реальному світі. Їхні перемовляння, наскільки він спромогався їх розчути, складалися здебільшого із двох коротких речень: Невже це справді сам Джеймс Голден? — Здається, це таки Джеймс Голден.

— Голдене! — промовила жінка, що йшла йому назустріч. — Як ся маєш?

На станції Тайко перебувало п’ятнадцять тисяч робітниць і робіт­ників, і працювали вони в три зміни. Це було справжнє маленьке міс­­течко посеред космосу. Не пригадавши, чи мав би він знати цю жінку, що заговорила до нього, Голден лише усміхнувся й собі запитав:

— Привіт! Як справи?

— Та все так само, — відповіла та, і вони розминулись.

Коли ж він добувся до свого помешкання, то полегшено переконався, що там лише Наомі, а більш нікого немає. Вона сиділа за обіднім столом, перед нею парував кухоль чаю, а її погляд був задивлений бозна-куди. І не розгадати було, чи вона сумує, а чи подумки розв’язує якусь інженерну проблему. В обох випадках вираз її обличчя бував однаковісінький, і це збивало з пантелику.

Він добув чашку води з кухонного крана й сів навпроти неї, сподіваючись, що вона заговорить перша. Вона підвела очі, подивилася на нього крізь гривку своїх кіс, що спадали на чоло, й сумовито посміхнулась. Значить, сумує, а не інженерує.

— Привіт! — мовила вона.

— Привіт!

— Оце ж я маю щось.

— Щось таке, що я міг би залагодити? — поцікавився Голден. — Вкажи мені на те щось.

Наомі сьорбнула чаю, аби виграти час. Недобра признака! Адже це означало, що вона не певна, як про те «щось» заговорити. Голден відчув, як стислися м’язи його живота.

— Як по правді, то це така собі проблемочка, — сказала вона. — Маю податися кудись і дещо зробити, але залучити тебе не можу. Аніяк. Бо тоді ти спробував би це залагодити, а тобі ж годі це зробити.

— Не розумію, — признався Голден.

— Обіцяю тобі: як повернуся, все-все тобі й розкажу.

— Стривай! Як повернешся? А куди ж ти летиш?

— На Цереру, для початку, — відповіла Наомі. — Але може бути й ще щось. Не знаю напевне, як довго я десь там побуду.

— Наомі, — сказав Голден, дотягнувшись рукою до її руки через стільницю. — Ти вже увігнала мене в такий жах, що й словами не виразити. Як це ти полетиш на Цереру без мене? Надто ж якщо там щось погане... а я нутром чую: там щось препогане!

Наомі поставила свій чай і вхопила обіруч Голденову правицю. Ті пальці, що допіру тримали кухля, були теплі, інші — холодні.

— Погане тільки одне щось, і воно діється. І тут не може бути ніякої домовленості з тобою. Отже: або я лечу тому, що ти мене розумієш і даєш мені волю самій усе залагодити; або ж я лечу тому, що ми порвали й ти більш не маєш права судити про мої вчинки.

— Що-що?

— То ми порвали стосунки? — запитала Наомі. Й стисла йому руку.

— Ні, звісно, ні!

— Тоді я дякую тобі за те, що ти настільки довіряєш мені, що дозволяєш самій це залагодити.

— І я все це сказав допіру? — зчудувався Голден.

— Атож, десь так.

Наомі підвелася. На підлозі біля її ніг стояла напакована торбина грубої вовни, якої Голден не помічав досі.

— Як зможу — законтактую з тобою, а не зможу, то ти вже не вшнип­люйся, не додумуй нічого, добре?

— Добре, — відказав Голден. Уся ця сцена мала відтінок чогось надреального, зі снів. Наомі, що стала кінець стола потойбіч, тримаючи свою оливково-зеленаву торбу, видалася йому такою вже далекою. Підвівся — й запаморочилась голова.

Наомі кинула торбу на стіл, обіруч ухопила Голдена в обійми. Коли її підборіддя торкнулося його чола, вона прошепотіла:

— Я повернусь. Обіцяю!

— Добре, — повторив він. Його розум утратив здатність підшукувати якісь інші слова.

Ще раз міцно обійнявши коханого, вона вхопила торбину й рушила до дверей.

— Стривай! — гукнув він.

Вона озирнулася.

— Я люблю тебе.

— І я тебе люблю, — мовила вона — і вийшла.

Голден плюхнувся на стільця, аби не впасти на підлогу. Коли ж нарешті підвівся, то вже й не знав, скільки часу отак просидів, хвилину чи годину. Мало не гукнув Еймоса, аби той склав йому компанію для випивки, й похопився, згадавши: Еймос із Алексом теж десь подалися.

Усі порозбігались.

***

Дивно було йому відчувати, як усе змінюється, а сам він не годен змінити анічогісінько. Він уставав щоранку, чистив зуби, перевдягався у свіжий одяг і снідав. Рівно о дев’ятій приходив до ремонтних доків і приєднувався до бригади ремонтників, що доводили «Росинанта» до ладу. Цілих вісім годин лазив він туди-сюди поміж голими ребрами корабля, прикріплював дроти, ставив нові маневрові двигуни на їхні місця й заварював-латав пробоїни. Дарма що не тямив, як тут що й куди вліпити, але хотів знати й робити все потрібне, тож насправді заважав технікам виконувати їхню складнющу роботу.

Йому ж це видавалося дуже нормальним і вкрай рутинно-прос­тим, бо це було ніби щось подібне до його колишнього повсякденного життя.

Але збігали ті клопітні вісім годин, і він повертався до свого помешкання, де ніхто на нього не чекав. Оце ж він опинився на справдешній самоті, за стільки тих років. Ані Еймос не прийде й не покличе в бар. Ані Алекс не видивлятиметься своїх відеопотоків-­патьоків, супроводжуючи бачене саркастичними коментарями. Ані Наомі не сидітиме за столом і не питатиме, як минув його робочий день, та не звірятиме своїх розрахунків із реально зробленим за день ремонтом. Кімнати навіть тхнули пусткою.

Досі подібні виклики ще не поставали перед його життям, але Голден дедалі болісніш усвідомлював, як сильно йому потрібна родина. Виріс-бо під опікою восьми батьків-матерів, а запас дідів-­бабів, тіток-дядьків та кузин-кузенів здавався йому просто нескінченним. Коли він залишив Землю, вступивши до військово-космічного флоту, то