Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

знімала, ще коли Кільце було вновинку. Чого й куди порозбігалися Алекс, та Еймос, та Наомі. Розговорила Голдена так, що той аж зчудувався: і чого це він розпасталакався про все-все, тоді як зовсім не збирався усе те зачіпати? Не мав він ніякої відрази до Моніки, але ж і не довіряв настільки, щоб отак-о відкритися їй. Але вона його знала, й доводилося їм мандрувати разом, і зголоднів він не так за доброю їжею, як за нагодою порозмовляти з кимсь таким, кого він як-не-як, а таки ніби знав.

— Отож трапилася така моторошна тарапата, — виголосила вона — й серветкою поторкалася кутиків своїх уст.

— Невже щось моторошніше за пожирання сирої риби на космічній станції в товаристві найславетнішої репортерки всієї Сонячної системи?

— Лестите ви мені.

— Та це просто звичка. Нічого надзвичайного я не мав на увазі.

Моніка попорпалася в ранці, з яким прийшла, й видобула, а тоді розгорнула потертого складаного відеоекранчика. Порозсовувала тарілки туди-сюди й розклала екран на стільниці. Коли пристрій ожив, там завиднів величезний ваговоз, товстий та ще й набокуватий, і прямував він до одного з кілець у повільній зоні.

— Дивіться уважно!

Картина зарухалася. Ваговоз, гальмуючи, наближався до одного з кілець. Голден припустив, що то один із маршрутів, котрі ведуть із Сонячної системи до повільної зони й станції Медіна, але то могло бути щось одне з багатьох. Усі ті кільця були мов «на одне обличчя». Коли ж корабель уже проходив у браму, його образ замерехтів, затанцював: записувальне обладнання зазнало бомбардування високо­енергетичними часточками й магнетичним напливом. Коли ж картинка усталилася, корабель зник із поля зору. Це небагато означало. Світло, проходячи в браму, завжди поводиться химерно, викривляючи образи, подібно до заломлення у воді. Відео скінчилось.

— Таке я вже бачив, — сказав Голден. — Спецефект добрий, але сюжет прозорий.

— А як по правді, то ви такого ніби й не бачили. Вгадайте хоча б, що сталося з тим кораблем? — запитала Моніка, зашарівшись від хвилювання.

— А що ж?

— Та ви вгадайте, по-справжньому! Поприпускайте. Дайте мені гіпотезу. Бо з протилежного боку він так і не вийшов.

Розділ шостий. Алекс

– Агей, Боббі! — сказав Алекс камері свого ручного термінала. — Наразі я спускаюся на Долину Маринера, побуду там із кузиною тиждень-два. Хотів би знати, чи не бажала б ти по­обідати зі мною, поки я буду в містечку.

Договоривши своє повідомлення, надіслав його, а тоді запхнув ручний термінал до кишені, постукав по ньому пýчками пальців, потім знову його дістав. Почав гортати пам’ять назад, переглядаючи свої контакти й вишукуючи ще якусь розвагу. А тим часом він щохвилини все ближче підлітав до тонюсінької екзосфери рідної планети. Ось вони вже опинилися всередині Фобосової орбіти й витонченого до невидимості того розпорошення камінчиків, що люди називали Деймосовим кільцем. Їхній кораблечовник не мав екранів, але вже звідсіля Алекс міг розгледіти масивну сталеву голову бази Геката, що розгризала, підкидаючи каміння догори, схил величавої гори Олімп. Відколи Алекс пішов до військово-космічного флоту, від став для цього краю вигнанцем.

Долина Маринера стала одним із перших великих поселень на Марсі. П’ять поєднаних районів укопалися в стіни глибочезних каньйонів, скулившись під камінням та реголітом. Мережа мостів та переходів, що сполучала все це в одне ціле, називалася Медуза, бо найзахідніша плутанина мостів і сполучних тунелів нагадувала саме таку желеподібну морську істоту з мультиків. А збудована пізніше швидкісна лінія, що вела до Нового Лондона, нагадувала спис, що уп’явся в желеподібну голову Медузи.

Три хвилі китайських та індійських колоністів угризалися в тамтешній сухий ґрунт, поки вирили якесь благеньке, ненадійне існування, тим самим трохи розширивши межі людського розселення та уміння. З двох таких переселенців і склалася родина Алексових батьків. Уже підстаркуваті, вони тільки його єдиного й спромоглися народити. Навіть кузенів чи кузин він не мав, зате батьки мали чимало своїх кузин-кузенів із роду Камалів у тій долині, тож малий Алекс міг нескінченно перемандровувати з однієї гостьової кімнати до іншої: жити місяць в одних, два — в інших родичів, аніскілечки не виснажуючи їхньої гостинності.

Шатл здригнувся, потрапивши уже до таких завщільніш верств атмосфери, які спроможні були призвести до турбулентності. Милозвучно продзвенів сигнал тривоги, сповіщаючи про більше прискорення, і записаний голос проінструктував Алекса та решту пасажирів про потребу перевірити, чи надійно вони прив’язалися реміняччям до своїх гелевих крісел-колисок, а ще покласти всі речі, важчі двох кілограмів, у спеціальні шафки, вбудовані в стіни поруч. За тридцять секунд розпочнеться гальмування, яке сягне максимальної потужності в три g. Ця автоматизована турбота про безпеку звучала як повсякденна рутина, але Алекс припустив: на декого це справить неабияке враження.

Тож він поклав свій ручний термінал у шафку, провів цикл її замикання і став чекати, коли ж гальмівні двигуни міцно вдавлять його в крісло-колиску. В одному з сусідніх салонів заплакало мале дитя. Залунали звуки відліку — музика інтервалів, зрозуміла носіям будь-яких мов. Коли ж ці звуки злилися в один ласкаво-заспокійливий акорд, увімкнулося гальмування, вдавивши Алекса в гель. Корабель торохтів і трясся, а цей пасажир дрімав собі. Марсова атмосфера не настільки густа, аби можна було використати її для аерогальмування, але вона спроможна породити чимало тепла. Дрімаючи, Алекс проскочив математику примарсення, коли цифри сягали сюрреалізму. А якби щось не заладилось: перебій у викиді гальмівних струменів вогню, якесь зіткнення струснуло шатл чи шарніри й ремені амортизаційного крісла-колиски змістились, — він би прокинувся вмить. Але нічого такого не трапилось — ну, то й нічого. Як для повернення додому, геть незле.

Сам космопорт був розташований біля найнижчої частини долини. Шість із половиною кілометрів каменю зводилися над злітними доріжками, а смужка неба вгорі заледве сягала тридцяти градусів, від обрію до обрію. Станція обслуговування була однією з найстаріших будівель Долини Маринера: її масивний купол вибудували з подвійною метою: захищати від радіації та справляти враження своєю грандіозністю на прибулих сюди вперше. Каньйони тяглися на схід, хаотично скелясті і тим красиві. Стіни каньйону сліпили око своїми блищиками, де громади визирали з довколишнього громаддя — домівки божевільно багатих, що залюбки віддавали іншим безпеку заглибленості в камінь, аби здобути величний статус справдешнього зовнішнього вікна. Ось пролетів транспортний літак — припадаючи якнайближче до поверхні, аби ледь густіше повітря краще підтримувало його тонесенькі крила.

Давно колись, згідно з археологічними даними, Марс був домівкою для власної біосфери. Тут випадали дощі. Текли ріки. Можливо, не за геологічної миттєвості людської історії, але колись це було. І все це знову тут буде, як обіцяли тераформери. Хай не за їхнього часу або за часу їхніх