Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Вони увійшли без запрошення, шестеро хлопів у засніжених кожухах і довгих шубах із хутра куниці. Коміри були підняті так високо, а шапки натягнуті так низько, що ледь було видно посинілі від морозу носи і вкриті інеєм вуса. Той, що увійшов першим, вирвав келихи з рук господаря й один вихилив сам, а другий подав приятелю.

— Добре, хлопаки, — буркнув. — Заходимо.

Розсілися в хаті за столом, усі шестеро. Кожухів не зняли, тільки з шапок обтрусили сніг. Любаси та їхні доньки стояли, остовпілі, й дивилися, як прибульці вмощуються на лавках.

— Чого повитріщалися? Налийте всім, бо файне, а ми змерзли в дорозі. Ну, рухайтеся.

Старий Любас мовчки взявся розливати трунок, а Мацейка водила поглядом по вусатих обличчях чужих. Жоден із них не був ані Польдеком Фоксом, ані його братом Гнатом, ані навіть скрипалем Йонтеком Гацою.

Маленька Розалія, наймолодша з усього Любасового дівчачого приплоду, єдина не злякалася незнайомих. Сміючись, підійшла до одного з чоловіків і потягла за обвислий вус. Чужий щось буркнув і вдарив дитину в обличчя так, що вона аж відлетіла, хитаючись, під піч і страшенно розплакалася. Любасова гнівно рушила до бандитів, бо як же це так, адже дітей тільки власний батько може бити.

— Облиш, стара, — буркнув Любас і налив до келиха наступному здорованю, хіба наймолодшому, бо з найкоротшими вусами. — Ну, Собеку, як там тобі при дворі? Розкажи щось.

І тільки тоді Мацейка впізнала у наймолодшому з прибулих мордатого Собека Кульпу, з якого вся молодь села трохи підсміювалась, бо був розтелепою. Собек минулого року пішов до седлиського двору на службу, хоча ніхто до пуття не знав, у чому та служба полягала. Ну, то тепер уже було відомо.

Собек почервонів і хильнув із келиха, але прийшлий, який, найімовірніше, був ватажком, добряче садонув його в бік.

— Не чуєш, що тебе господар питає? Не будь мовчуном, кажи, як там тобі при дворі?

— Краще, ніж у родинній хижі, — затинаючись, сказав Собек.

Інші п’ятеро зареготали.

— Ну, а тепер скажи господарю, навіщо ми приїхали.

— Але, Михаїле, як то так… Давай ти кажи.

— Кажи, курва, поки я добрий. — Михаїл, ватажок, який працював при дворі наглядачем, з розмаху вдарив ножем у стіл і так його вбитим і залишив — той аж тремтів.

— По запаси ми прийшли, — сказав Собек грубим голосом, але не дивився в очі нікому з Любасів. — По зерно, калачі й мед.

— І по..? — підказав Михаїл.

— І по дівок.

— Аби багато і аби швидко, бо з димом пустимо цілу вашу халупу! — буркнув наступний дворовий.

— Тихо будь, Морцине. Так тобі спішно повертатися в поле? Тут тепло і приємно. — Михаїл обвів Любасів спокійним, злим поглядом. — Двір не табір, вельможний пан не циган. Нікуди не дінуться. А тут добрі люди дадуть притулок нашим коникам і вечерею почастують. Правду кажу, пане господарю?

Старий Любас хвильку помовчав, тоді сказав жінці:

— Подай зупу, бабо.

Михаїл відіслав жестом Морцина до коней, а сам до країв налив собі в миску густого капусняку. Невдовзі всі шестеро їли, пили й співали пісеньок, від яких Любасові дівки червоніли б, як яблука, якби не були блідими від страху. Це тривало так довго, що в хаті встигла запанувати волога задуха, а на віконних шибах перлинами засяяли краплі води. Дворові познімали кожухи й теплі чумарки й сиділи в самих сорочках, що повилазили зі штанів.

Зненацька знову відчинилися двері, й до сіней увійшла весела громада. Ангел і Диявол, Ірод і Смерть, і Зірка, і Цап, і музики: скрипки, дуди і бас.