Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"
Відомий у себе на батьківщині як автор фентезійних романів та оповідань, Радек Рак у «Легенді про зміїне серце, або Другому слові про Якуба Шелю» вийшов за межі жанру, створивши філософську притчу про багатство й бідність, щирість прагнень та облуду, кохання та пристрасть — саме життя, яке не жартує та не прощає необережності з бажаннями.
За основу твору Радек Рак узяв реальну історичну подію — селянське повстання 1846 року, що спалахнуло в західній Галичині, тоді — території Австрійської імперії. Свавілля шляхти штовхнуло простих людей на погроми, точну кількість жертв яких досі ніхто не знає. Найвідомішим ватажком повстанців був Якуб Шеля — його письменник і зробив центральним персонажем свого роману. Але не слід чекати від твору реалістичної розповіді про формування майбутнього народного месника. Бо Радек Рак майстерно обходить це кліше, оточуючи свого героя мавками, відьмами, чаклунами й чортами.
Його химерна оповідь, ніби сплетена з численних легенд, розповідає про дорослішання Якуба, його внутрішні пошуки та страждання мовою метафор і надзвичайно яскравих образів. Врешті головний персонаж книжки очолить повстання селян, але й тут автор вдасться до несподіваного прийому, щоб, іронізуючи, порушити питання: «А що таке правда?»
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Радек Рак
Легенда про зміїне серце,
або Друге слово про Якуба Шелю
Упорядник серії
Володимир Аренєв
Редактор
Лариса Жупанська
Художній редактор
Оксана Баратинська
Відповідальний редактор
Олексій Жупанський
Перекладено за виданням: R. Rak. Baśń о wężowym sercu albo wtóre słowo o Jakóbie Sheli. — Warszawa: Powergraph, 2020.
Copyright © Radek Rak, 2020.
Copyright © Powergraph, 2020.
Ілюстрація на обкладинці — Chikovnaya.
© Видавництво Жупанського;
В. Дмитрук, переклад;
А. Герасимова, текст анотації на 4 ст.;
О. Баратинська, художнє оформлення, 2023.
Для Басі
Любов є також і в камені.
Тут шукає вона глибин земних.
Повні труду всі речі, —
людина сказати всього не потрапить!
Частина перша
Серце
І. ПРО ЗАЧАРОВАНУ ПІСНЮ
Повідають, що все почалося ввечері.
У вечірню пору
Лине пісня бором.
Хто підхопить пісню,
Заблукає в лісі.
— Яка пісня, діду? — питає Куба.
Старий Мишка шамкає щось беззубим ротом. Невідомо, чи якісь слова, чи це, може, таке звичайне старече мурмотіння. Повний глини віз підскакує на вибоїнах. Старий Мишка і Куба їдуть аж з Копалин, бо там найкраща глина в усій околиці. Дорога ще далека, а в дорозі, як відомо, добре співати й розповідати найрізноманітніші історії.
Над струмочком в лісі
Лине травнем пісня.
В ім’я Сина, Духа
Пісню ту не слухай.
Старий облизує потріскані губи, зиркає на Кубу. Очі в нього світлі, і зовсім не видно в них прожитих сімдесяти й двох зим.
— Як то, яка? — запитує. — А чия має бути? Русалчина!
Куба на ті слова лишень погордливо шмаркається, спершу з правої ніздрі, потім з лівої. За другим разом обшмаркує собі штани, бо віз підкидає на якомусь камені. Старий Мишка, бачачи це, регоче хрипким сміхом, аж йому з тої втіхи колишеться індиче воло під шиєю.
— Русалчина, — повторює під носом, наче сам до себе.
У світі смеркається, а тут, у буковому лісі, ніч залягла вже давно. Навіть птахи поснули, і тільки якийсь спізнений чорний дрізд раз по раз заводить ту саму трель. Дикий бузок пахне так, що очманіти можна. Бо це саме такий ліс: буки, бузок і темнота.
— Виходять на святого Івана на галявину, тут, недалеко. І співають, і танцюють, аби тільки хлопців заманити. Як почуєш, що кличуть тебе, то чимшвидше заткни вуха воском, щоб не чути й не слухати. Найкраще тоді якусь побожну пісню заспівай або травневу літанію до Богородиці, або молися тисячу разів підряд. Господи Йсусе кирієлейсон, помилуй мене, грішного, аж в тебе увійдуть ті слова й стануть частиною тебе. Бо як почнеш слухати, то пропадеш. А якщо підеш русалок підглядати, то згинеш і тілом і душею. Бо вони в самих лиш сорочечках танцюють, і як раз побачиш, то вже собі не знайдеш місця на землі поміж людьми.
— Старий ви вже, діду, а вам одно лиш у голові, — сміється Куба, але Старий Мишка нічого на це не каже. Вертається до своєї співанки:
Пісня та впіймає,
В себе закохає.
Долю свою кинеш,
В лісі тім і згинеш.
Дерева рідішають, між гілками проглядає блакить ночі. Віз туркотить дорогою вниз, до села. Сонце давно вже зникло за горами, але все ще світить, наче з-під землі, бо піскова заграва, розлита ще у світі, золотить стріхи й дах костелу.
Старий Мишка і Куба минають рів і верби, що над ним колишуться. Усіх верб дванадцять, і старий каже, що то апостоли Господа Йсуса, а остання, всохла й поточена хробаччям, — то Юда Іскаріот. Але Старий Мишка говорить різні речі, і не в усьому слід йому вірити.
Поки вони ще не зовсім з’їхали у село, Куба стає на возі. Прислухається, але від лісу не долинає жодної пісні. Лиш цвіркуни сюрчать у траві.
II. ПРО МІСЯЧНИЙ ТАНЕЦЬ
Повідають, що Куба разом зі Старим Мишкою служили в корчмі Рубіна Кольмана в Кам’яниці шабес-гоями[1].
— Ой-вей, айнекляйнемітешмок! А це що таке? — жид тикав під ніс грудку глини навперемін то молодому, то старому. — Це має бути глина? Яка це глина, запитую я вас! От що значить гоїв по глину посилати. Болото й коров’яче гівно привезуть!
Ані Куба, ані Старий Мишка нічого не відповідали, а дід навіть почав скручувати самокрутку. Вони знали, що Рубін мусить трохи пойойкати, бо це єдина розвага в його житті. Найбільше ж нарікав він на своїх шабес-гоїв.
Шабес-гої робили в домі й у корчмі усе те, чого єврею не дозволяв закон, і те, на що він просто не мав охоти, в шабат і не тільки. Куба й Мишка не нарікали, хоча вередливий Рубін вічно був чимось незадоволений, смикав бороду, проклинав і марно прикликав Господа Бога.
Був Рубін, однак, порядним чоловіком, хоч і жидом. Не можна, зрештою, бути іншим, бо, маючи стару й прикуту до ліжка дружину, сина рабина й божевільну доньку, себто вар’ятку, неможливо бути злим. Може, тому Кольмана прозивали Колькопфом[2], навіть особливо не криючись із цим, немов усі перевіряли, чи орендар корчми зможе насправді розізлитися. Зрештою, завжди краще працювати у жида, ніж у пана, бо жид за роботу платить, а в неділю часом і барильце горілки дасть. Передовсім, однак, жид не б’є. Бо пан декретом його милості кайзера з Відня може присудити хамові двадцять п’ять ударів палицею за будь-яку провину, а бабі й дитині не менше, тільки бабу й дитину належить бити не палицею, а шмагати березовою лозиною.
Того вечора за вікном стелився білий блиск, бо місяць зійшов рано. В тому світінні все було видно виразніше, ніж удень. Удень-бо обриси розмиваються і розмазуються, а барви переливаються навзаєм одна в одну, і буває, що речі видніються, як за запиленою фіранкою або мов заволочені димом. А
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак», після закриття браузера.
