Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Колядники не мали вибору, мусили, як і щороку, відіграти виставу про царя Ірода, Диявола і Смерть. Зіграли її без веселощів, жарти усієї трійки були не дуже смішними, а рими кульгали. Усе тому, що Ірод цього року не мав бути жодним Іродом, а дідичем Богушем із седлиського двору. Хлопець із Кам’янки, який грав цю роль, мав наклеєні вуса, шапку з котячих шкурок, які мали імітувати соболів, а живіт перев’язав кольоровою шаллю, наче пасом від жупана, бо вельможний пан Вікторин любили показуватися в традиційному польському одязі. Смерть кружляла навколо Ірода, штурхаючи його раз по раз косою в зад, а дворові мало не повсцикалися від веселощів. І один тільки Михаїл зовсім не сміявся.

— Шлюс, кінець! — ревнув він раптом і тарахнув у череп Собека, який іржав найгучніше. — Чого тобі так смішно, бовдуре? З нашого пана добродія сміються.

— Так це ж Ірод… — пробелькотів Собек, не відаючи, що він знову зробив поганого.

— Ірод-срирод. Навіть корони не має, саму лиш хутряну шапку. Викапаний пан Вікторин. — І говорячи це, Михаїл підскочив до колядників, вирвав у смерті косу з рук і приставив до горлянки Ірода-Вікторина. Притиснув не надто сильно, але до крові. Коса — це коса, навіть якщо тупа. — То що, тобі й зараз весело? Тож смійся. Ну, давай. Ха-ха! Чому не смієшся?

Хлопець непритомно водив навкруг очима й боявся навіть глитнути слину. Тільки губами ворушив, наче короп. Михаїл опустив косу.

— Підвісьте його під повалою разом із Ангелом. Може, там до нього прийде охота на дальші фіґлі, бо щось у нас раптом цей Ірод-не-Ірод онімів.

Коли цар висів уже під стелею, розбишака наказав Любасу налити ще по келиху цитринового напою, а своїм товаришам — забрати з комори зерно, ковбаси, залиті смальцем, і ласощі, передовсім вуджені сливки й святкові медяники.

— Ну, піст цього року почнете трохи раніше, а попільну середу можете собі влаштувати найближчої середи, — буркнув він, гризучи медяник.

— Михаїле, а розрухатися? — дворовий Морцин вхопив Мацейку за цицьку й стиснув її своєю великою лапою. Дівчина застигла, охоплена страхом, як злими чарами. — Тістечка тістечками, але ми сюди по дівок приїхали.

— При дворі, Морцине, при дворі. Вельможний пан попустить собі, то й ми тих медів скуштуємо.

— А якби тільки одну… Адже ніхто не дізнається.

— Іди й власною лапою справ собі задоволення в коморі, як тебе аж так яйця сверблять.

— Милосердя, добрі панове! — Любасова впала розбишакам до ніг і почала цілувати Михаїлові чоботи. — Не ганьбіть мені доньок! Борошно віддам, м’ясо віддам, цілу комору віддам, навіть курей докладу і телицю цьогорічну…

— Ти що, стара, здуріла? Телицю — ні! — буркнув Любас.

— Не бійтеся, мамо, наймолодшу дівку вам залишимо. — Михаїл махнув ножем у бік малої Розальки. — Вельможний пан не любить зелених яблук.

Любасова гірко заридала, й ватажок дворових сильно вдарив її в обличчя ногою. Баба перекотилася по підлозі й скулилася під лавкою, ковтаючи великі, як квасоля, сльози.

Михаїл сказав:

— Ну, в дорогу. Дівки, одягатися, але тепло, бо в полі дме. Хутко! Хай Бог заплатить, господарю, за гостину. І вам хай Бог заплатить, колядники, за втішну виставу. Морцине, кинь-но злотого Жиду до шапки. Або ні, кинь два. Хай знають колядники, що ми не перші-ліпші хами, то, може, й до двору з колядою заглянуть. Особливо Ірод.

Морцин сягнув до гамана, але отетерів, бо серед колядників не було Жида, а згідно зі звичаєм саме Жид збирав по закінченню коляди гроші в капелюх або в ярмулку.

— Нема Жида, Михаїле.

— Як то, курва, нема? — Ніздрі дворового небезпечно заграли, коли він міцніше узявся за косу. — Де Жид, питаю?

— Н-не мали ми Жида, — набрався нарешті хоробрості Гнат Фокс, Диявол.

— Не мали ви Жида… — розмірковуючи, повторив Михаїл, міряючи Гната поглядом.

— Не мали, добрий пане.

Михаїл кинувся, як ящірка, і вдарив Гната в лице держаком від коси, так що колядникові кров зацебеніла з носа, і він відсахнувся до стіни. Дворовий доскочив, підбив йому ноги й безжально копав лежачого хлопця.

— Дурня з мене робиш, курвий сину? — висапав він. — Кажи, хто був вашим Жидом і де жив?

— Не мали ми…

Михаїл розлючено ревнув і огрів Гната держаком коси, і ще раз, і ще, і ще. Хлопець вив і кулився під стіною, затуляючи руками то голову, то шию, то нирки, а Михаїл бив і бив.

Мацейка Любасівна, не маючи сил на це дивитися, раптом вигукнула:

— Яцек Бурмуц мав бути Жидом, але, видно, втік, як тільки вас побачив. Лиш не бийте вже, не бийте, як же це так?!

Засапаний Михаїл на хвильку перестав бити Гната.

— А той Бурмуц де мешкає?

— Біля каплички зі Святою Родиною, там, де стара липа росте.

— Мацейко!.. — зойкнув Гнат, бо всі в селі знали, що Яцек Бурмуц ходив іноді грабувати, і в його халупі в зимові вечори збиралися бескидники, аби грати в карти, пити сливовицю й вести розмови. То були добрі розбійники, бо не нападали на хамів, тільки на польських панів, уповноважених і жидів.

Михаїл узяв Мацейку за підборіддя й уважно до неї придивився.

— Гарна, — сказав. — І недурна. Цього сучого сина, Диявола, зв’язати й підвісити біля Ангела та Ірода. Доброго господаря з бабою і найменшою дівкою замкнути в коморі; гарно нас пригостили, то не будемо їм заподіювати надмірної образи. Дівок беремо із собою, і музик теж, аби нам веселіше було в дорозі.

— А з ними що? — Морцин показав на Смерть і Цапа, якого звали Туронь.

— Та зв’яжи їх — і до гною. Не мусиш їх топити на смерть, хіба що захочеш. Аби тільки швидко все зробив, бо треба ще пустити з димом халупу того цілого Бурмуца. Не хочу, аби нам по дорозі впала на шию ціла череда хамів. Хай усі знають, що з вельможним паном жарти кепські.

От-от мали виїжджати, коли Михаїл став на порозі хати й неспокійно роззирнувся. Ніч лежала глибока й біла від снігу. За десять кроків мало що видно, так сипало дрібними злостивими сніжинками, а чорна білість розсипалася в непроглядну кашу. Дворовий потягнув носом повітря. Принюхався. Ця ніч не дуже йому подобалася. Пахла іржею.

— Собеку, їдеш перший.

— Я?

— Ні, курва, кайзер. Тут що, є якийсь інший Собек?

Собек Кульпа видерся на коня й злегка приострожив його п’ятами. Тварина пирхнула й неохоче рушила в заметіль. Молодий дворовий проїхав ледь кільканадцять кроків і зупинився.

— Михаїле, тут щось