Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Всередині вола було тепло й безпечно, хоча тіснувато. Худобинка зібрала сили й рушила вперед. Руснак лиш раз зиркнув крізь рану в боці тварини: зовні хуртовина як шаленіла, так і шаленіла, але віл ступав твердо, ведений за вузду чужим.

Ксеній згорнувся в клубок, поклав голову під діафрагмою і — заколисаний повільним, рівномірним биттям волового серця — заснув.

Того вечора Мар’яна Рак чекала сама в халупі на повернення свого дурного чоловіка. Її пальці перебирали намистинки чоток, а вона не знала, про що молиться: чи про швидке повернення чоловіка, чи радше про те, аби він був розумний і перечекав хурделицю в якійсь кнайпі, нехай би навіть мав пити, як то хлоп, і протверезитись лиш на третій день.

Сиділа, загорнувшись у три кожухи, й цокотіла зубами: на полі віяло так сильно, що мусила загасити вогонь у печі, бо з комина в хату летіли клапті сажі, великі, наче сухе листя. Мар’янка часом позирала у вікно, але не бачила за ним нічого. Не видно було навіть сусідньої хати, а та ж стояла не далі, ніж за пів сотні кроків. За вікном кінчався світ, далі вирувала нескінченна білість.

Настав, мабуть, ранок, бо хурделиця дещо просвітліла, але не припинилася. Мар’янка підігрівала журек на олійному пальнику — на малому вогні, аби не забагато змарнувати, — коли це помітила кутиком ока, як за вікном білість кошлатиться в одному місці й виринає з неї тінь. І та тінь, спершу безформна, перетворюється раптом у віз із запряженим у нього волом, а вола веде чоловік настільки засипаний снігом, що був схожий на виліпленого дітьми сніговика.

Мар’янка добігла до дверей ще до того, як пролунав стукіт.

— Матір Божа, Ксеній!

Але то не був ані Ксеній, ані Матір Божа. Чужий виявився невисоким, худим, наче щур, а його лице було червоне від морозу й вітру, як у різдвяного чорта.

— Ви хто? — Мар’янка миттю пригадала собі історії про розбійників, опришків або двірських слуг. Вона відступила вглиб сіней, схопивши киянку для прання, аби вломити нею незнайомця по голові.

— Облиште, — сказав той утомленим голосом. — Не бійтеся, бабо. Я Якуб Шеля. Жодному хамові я ніякої кривди не вчиню.

— Чого ви хочете?

Але прийшлий лиш витягнув з-за паса кривий ніж і шмагонув у пах вола, який стояв за ним. Мар’янка скрикнула з переляку, а з розпластаного черева випав Ксеній, весь у кривавому слизі.

— Це ваш хлоп? — запитав чужий. Остовпіла жінка покивала головою. — То запряжіть його до роботи, бо цілу дорогу вилежувався у воловому череві, а я мерз. Знайдеться у вас тепла зупа?

Ось так Якуб Шеля врятував життя Ксенія Рака й два дні ночував у його хаті, поки не послабшала сніговиця. А потім пішов, і не бачили його аж до певного часу. А кожному, хто сумнівався у правдивості розповіді, Раки показували два шрами на боці вола, рожеві й тонкі, як від порізу ножем.

XX. ПРО ОДНУ КОЛЯДУ

Повідають також, що Рак плів несосвітенні дурниці, бо то був страшенний брехун, і що того року не було таких хуртовин, і що то не сніг запорошив його пам’ять, а горілка. Розказували також, що тієї зими, коли Якуб покинув службу в корчмі, він пристав був до бескидників.

А було це так.

Згідно з традицією, коли вже минуло Різдво, а до Нового року залишалося ще кілька днів, приходив час на коляду. Колядники мали з’явитися несподівано на смерканні, щоб застати домочадців за звичними заняттями. І звичайно ж, як і завжди, всі в селі знали, коли будуть ходити.

Знала також про те Мацейка Любасівна і сама спеціально на цю оказію спекла пиріг із вудженими на солодко сливками. Серед колядників-бо мали цього року бути Польдек і Гнат Фоксові, близнюки, один як ангел із зіркою, другий — як диявол. Бо обидва були вродливі, як ангели, і спокусливі, наче чорти. А немає хлопця, який не любив би вуджених на солодко сливок, — так Мацейці сказала Сальця Нев’яровська із сусіднього села.

Про Сальцю різне говорили, але переважно, що курвиться, тож напевно зналася на хлопцях як мало хто. Сальця також казала, — але пошепки й на вухо, бо так належить говорити про куревські справи, — що дівки, коли їх цілувати там, внизу, також смакують, як вуджені сливки, і тому це є смак, якому жоден хлопець не може опиратися. Мацейка червоніла від самої думки, але однієї ночі, коли марила про братів Фоксів, кожного окремо й обох нараз, спробувала власних соків. Смакувала вона дивно, трохи солоно, а трохи як недозріле яблуко, і напевно не було в тому ані сліду сливки. Але хто знає, може, хлопці мають інші смаки.

Так що про тих колядників ніби ніхто нічого не знав, однак знали всі. Казали, що буде інакше, ніж дотепер, бо старі лицедії вже зістарилися, лупало їх у крижах, і кілька з них не могли вже пити, а що то за колядник, який не вихилить душком келиха домашньої паленки. Тоді дозволили переодягтися молодим, з яких жодному не було більше ніж за двадцять п’ять зим, а ці пообіцяли коляду, якої в селі ще не бачили. Запросили навіть скрипаля із сусіднього села, ввічливого Йонтека Гацу, і дударя, імені якого Мацейка не запам’ятала; бо то мала бути коляда зі справжньою музикою.

Ніхто тоді не знав, чого сподіватися, крім того, що готувалося щось небуденне.

Родина Любасів була переконана, що коляда почнеться від їхньої хати, як то завжди бувало. Їх дім стояв на східному краю села, і з того боку належало розпочинати коляду, на сході-бо прокидається сонце і встає місяць, і всі зорі пересуваються зі сходу на захід. У тій стороні світу Господь Бог зійшов на землю, там помер і повстав з мертвих. Зі сходу походить лад і порядок світу, зі сходу іде світло й надія. Ніхто ще не чув, аби щось добре прийшло із заходу.

Тож Любаси не здивувалися, коли надворі заіржали коні й пролунав грюкіт у двері. Старий Любас, батько Мацейки, якраз приправляв фруктову самогонку гарячою водою з медом, додаючи трохи цитринового соку й шкірок. По цитрини вибрався спеціально до Ясла на ярмарок, отой найдовший у році, що починався на польське Різдво, а кінчався на руське. На звук стукоту в двері всі Любасівни, а було їх п’ятеро, запищали від радості. Батько швидко розлив