Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Йовіла відволіклася від думок через швидку тінь, що пробігла травою. Через це мугикання вона не відразу помітила, що під ногами хлопця росли квіти, які від помахів його рух починали миготіти, а потім, наче ліани, повзли кудись углиб парку. Під здивованим поглядом Йовіли щонайменше тридцять чи сорок ромашок і незабудок отримали можливість пересуватися і чкурнули у кущі. Якоїсь миті непримітна жовта квітка прослизнула прямо поміж босими ступнями Йовіли, і в ту ж мить хлопець озирнувся. 

Йовіла застигла перед ним, він теж не спішив вставати з землі. 

 – Привіт, – сказала вона, змахуючи рукою, у якій все ще тримала туфлі. – Красиві квіти.

Вона спробувала посміхнулись, як завжди це робила, але щось її підвело, і посмішка вийшла кривою і куцою. Щось у юнакові дуже насторожувало, збивало з пантелику. Вона його знала. Мабуть… Йовіла не була впевнена, але щось у ньому було таким, наче вони вже точно бачилися.

Хлопець натомість не виглядав здивованим. Можливо, очікував когось побачити у його непомітному сховку о такій порі, а можливо, він знав Йовілу. 

 – Привіт. Чому ти тут? – спитав він, легко торкаючись пальцями чергової квітки. Її пелюстки потяглися за рукою хлопця, коли він відвів долоню, а потім спалахнули тьмяним сяйвом. Тендітна незабудка ще раз хитнулася вбік, а потім швидко щезла на протилежному боці галявини. 

 – Гуляю. А ти?

Йовіла завагалася всього на мить, а потім кинула туфлі на траву і почала пролазити через кущі. Кілька гілок зачепилися за одяг і волосся, але вона не зважала. 

Галявинка дійсно була зовсім невеликою, тож Йовіла всілася поряд з юнаком, хоч і була на протилежному її боці. Сукня, скоріш за все, буде непоправно зіпсована, і повернутися на бал вона не встигне. 

 – Працюю. Тебе не мало би тут бути, – відізвався юнак, не відриваючись від квітів. У темряві його волосся зблискувало, але очей Йовіла не бачила, наче він спеціально їх ховав. 

 – З чого б це? і хто ти взагалі такий? 

Йовілі часто говорили, що її не мало би там бути, але сьогодні це вже було якось занадто. Що вони там, з Сореном змовилися?

 – Я?

 – Ну а хто ж ще? – Йовіла розвела руками і нервово розсміялася. Її все не покидало відчуття якоїсь сюрреалістичності – ніби її не мало тут бути, а юнака і поготів. 

 – А ти не знаєш? – відізвався він, складаючи руки на колінах. Йовіла вже починала всерйоз дратуватися через цю розмову – так в лоб уникати питань було вже просто неввічливо. Чужі очі вперлися прямо в неї, але Йовіла відчула не тільки незручність, але й зацікавленість і, можливо, трохи чужої тривоги. 

 – …не знаю. Я тебе не знаю, але, здається, десь бачила. Ти виглядаєш знайомо. 

Хлопець нервово видихнув і на мить прикрив очі. Йовілі здалося, що він трохи розслабився, коли зрозумів, що вона не здатна його впізнати. Вона врешті звернула увагу на його одяг, але він теж нічого їй не сказав – до того непоказний, що його міг би носити і студент, і заможний міщанин, і скромний дворянин. Хлопцю на вигляд було близько двадцяти п’яти, можливо, трохи більше – але і тут Йовіла не могла сказати напевне. 

 – Ну тоді поговоримо, коли згадаєш. До речі, – хлопець підвівся і обтрусив траву з колін. – Ти пам’ятаєш про куріпок? 

Юнак кинув на Йовілу останній пронизливий погляд, від якого її тілом пробіглися величезні мурахи, і пішов геть. Кущі жасмину взагалі не зачіпали його – вони ніби розступалися за мить до того, як він наблизиться, а потім так само миттєво стискалися назад. 

Йовіла сиділа в траві і нічого не розуміла. Які куріпки? 

Вона хотіла би зрозуміти, що, в біса, щойно взагалі відбулося і чи вона взагалі знала цього хлопця? Спочатку Йовіла думала, що так, але потім, попри те, що він фактично підтвердив їхнє знайомство, її впевненість похитнулася. Якби вона коли-небудь зустріла таку людину, то напевне запам’ятала б її. І які в біса куріпки? 

Йовіла повільно піднялася з землі. Їй давно вже пора би повернутися до палацу і лягти спати: на важку голову вона все одно ні до чого путнього не дійде, і тільки сильніше заплутається.

З кущів вона вилізла з боєм; жасмин зійшовся так щільно, що фактично утворив стіну по всьому периметру галявини. Перед нею він не розступався, а навпаки стискався, і гілки подряпали руки, плечі і шию, кілька колючок впилися в ступні. Коли вона нарешті видерлася з хащів, туфлів на тому місці, де вона їх лишила, не опинилося. 

Їх не було ні у траві, ні на стежині, що проходила поряд. Йовіла облазила на колінах усе навколо, але взуття безслідно зникло. Кілька разів їй здавалося, що вона бачить його у кущах, але коли вона залазила туди, то знаходила тільки корені і траву. 

Зрештою Йовіла здалася – в неї є ще одна пара. Можливо, не така помпезна і святкова, зате набагато зручніша. Тож вона махнула рукою і босоніж пошкандибала до гуртожитку. Але святкові туфлі – єдине взуття, що збереглося з минулого заможного життя, було шкода ледь не до сліз. 

Баронеса фон Літтен була виснажена і хотіла тільки одного – завалитися спати. А вже наступного ранку вона буде розбиратися, що взагалі відбулося. Бо поки що вона абсолютно нічогісінько не розуміла. І навіть ситуація з Сореном відійшла на тло після подій, що щойно відбулися на галявинці з польовими квітами.