Читати книгу - "Мала, Ліана Меко"

Їхати мені не хотілося. Небезпечною мені ця поїздка бачилася, зокрема для мене - надто довго і надто близько одне до одного. Відчувала, що, як не обсмикуй себе, як не відмовляй, закохуюся дедалі сильніше. І загрожувала ця закоханість перерости в справжнє кохання, яке вбити зможе, як уже повелося, тільки розчарування. Тільки начальник мій не поспішав чомусь мене розчаровувати. Його пристрасть до алкоголю, звісно, пригнічувала, але, схоже, не була для мого закоханого мозку достатнім стимулом, щоб втратити інтерес до об'єкта бажання.

Я намагалася триматися, і по-хорошому мені варто було б узагалі звільнитися, щоб не дозволяти почуттям перерости в щось справді серйозне, але розуміла, що, втративши цю роботу, є величезний ризик не знайти більше ніякої.

Тому я просто намагалася всією своєю увагою зануритися в обов'язки, і на начальника зайвий раз не задивлятися.

Про поїздку дуже хвилювалася - у нас місця поруч, коліна торкаються, і знову цей пряний парфум, і Назар знову гладенько поголений і свіжий, - але, як виявилося, хвилювання були марними. Мене врятував мій шлунок: знаєте, якось не до кохання і розглядання начальника-красеня, коли зосереджений лише на тому, щоб не вивернути з себе сніданок. Довелося працювати всю дорогу, втупившись в екран, і не їсти, навіть воду не пити, щоб не знудило, не дай боже.

Вимотала мене ця поїздка страшенно. Я ледь на ногах трималася під кінець. Якби начальник наполіг на тому, щоб у машині ночувати, взяла б гріх на душу, чесне слово, придушила б його прямо в тому бензовозі клятому. Але він, слава богу, одумався.

Тож тепер, прийнявши душ, я нарешті відчула себе людиною. Залишалося розібратися з голодом. Шлунок точно кігтями хтось рвав - так їсти хотілося, що голова паморочилася, і я поспішила на пошуки їжі.

Хотіла Назара покликати - він теж весь день голодний, але постукавши у двері його номера, не дочекалася відповіді, тому довелося їжу добувати самотужки. У маленькому готелі, який ми вибрали для ночівлі, ні ресторану, ні навіть кухні не виявилося. Миловидна жінка-адміністраторка великодушно запропонувала чаю з бутербродами, але я відмовилася - мені потрібно було щось суттєвіше, і тому я зганяла в супермаркет і купила піцу.

Повернувшись назад, знову піднялася до номера Назара. Знову постукала і знову не отримала відповіді. Захвилювалася. А чи не стало йому там зле - усю дорогу білий як крейда сидів, кривився, наче від болю, хоч і вигляду намагався не подавати, але я ж не сліпа.

Я постукала ще раз, потім смикнула ручку. Двері виявилися відчиненими. Я забарилася біля дверей, сумніваючись усього кілька секунд, а потім набралася нахабства і увійшла.

- Назаре? - Тихенько покликала я, проходячи маленьким коридорчиком. Потім зазирнула в кімнату, як раптом на мене посипався потік лайки.

- Соломія, бляха! - Закричав Назар, підхоплюючись із ліжка. - Та якщо я двері не відчиняю на стукіт, може це означає, що я бачити нікого не хочу?!

Я очманіла - ніколи ще голос його не звучав так зло. Застигла посеред кімнати з коробкою в руках і рот розкрила, очі витріщивши на начальника. Він стояв в одних штанях, голий до пояса, у лівій руці стискав протез, намагаючись відвернутися, приховати від моїх очей куксу, і поспішно намагаючись приладнати до неї біонічну руку. 

- Я злякалася за вас. Подумала, чи не сталося чого. - Промимрила я, тупцюючи на місці.

- Та все зі мною чудово! Переконалася? - Закричав Назар, злобно блиснувши очима. Чортихнувся, смикнув протез, а потім з розмаху жбурнув його на ліжко. Випростався, повертаючись до мене, і глянув так, що ледь дірку в мені не пропалив. - Задоволена?! А тепер геть звідси!

Я не зрушила з місця. Може, мене злегка ошелешив і налякав його крик, а може, я просто від голоду нічого не розуміла. З хвилину я просто стояла і тупо моргала, дивлячись на те, як Назар роздувається від люті. А потім мені в голову прийшла здогадка. Він кукси своєї соромиться чи що?!

І я полегшено видихнула. Тю, от знайшов теж через що переживати.

Я виросла з інвалідом, мене відсутністю кінцівок не налякати. У діда мого ніг не було - нещасний випадок на виробництві, пересувався на візку. Інвалід, а до того веселий був і життєрадісний, що будь-який повноцінний із руками-ногами позаздрив би.

Я діда обожнювала. Він мені замість тата був. Хоча який там, він був кращим за будь-якого тата. Мій рідний батько вирішив іншу сім'ю будувати - ця не догодила, мабуть, надто вимоглива дружина виявилася з отими своїми критеріями "нормальності", вона хотіла поваги, любові, взаєморозуміння, допомоги, а батько хотів просто дітей строгати, на роботі пропадати, а в решту часу просто гуляти. Як чоловік - мимо, як батько - теж далеко не еталон. І якщо спочатку після розлучення він ще проводив зі мною час кілька разів на місяць, то коли нову сім'ю завів, інтерес до мене в нього швидко загубився.

Дідусь зовсім інший був. Справжній чоловік, людина з великої літери. Любив мене безмірно, балував усіляко, вчив усьому - від чищення картоплі до гри в шахи. Умів казки на ходу придумувати, цілі світи з нічого створював для мене - щовечора перед сном. І на візку своєму катав із вітерцем. Він його Волгою називав, говорив, завжди машину хотів - Волгу, але візочок навіть кращий: на машині-то так не поганяєш - щоб вітер в обличчя, волосся назад, і попою кожен камінчик відчувати.

Приголомшлива була людина.