read-books.club » Сучасна проза » Віолета, Ісабель Альєнде 📚 - Українською

Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

119
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Віолета" автора Ісабель Альєнде. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 19 20 21 ... 86
Перейти на сторінку:
знову просив ірландку руки — за звичкою. Він працював з Марко Кусановичем відносно недалеко, якщо брати по прямій лінії, але попервах, коли ще не мав контори в місті, мусив спускатися з гори непевними стежками, щоб сісти на поїзд. Ми з дядьком Бруно зустрічали його на станції і, поки не чули мама й тітки, вводили в курс родинних справ. Ми щораз більше непокоїлися через маму, яка всю зиму з її виснажливою сирістю не покидала ліжка, закутана по вуха, з гарячими пропарками з лляного насіння на грудях, занурена в постійні молитви.

На третій рік вирішили, що вона не витримає ще однієї зими, її треба було відправити в той санаторій в горах, де вона раніше не раз бувала. Хосе Антоніо вже заробляв достатньо для того, щоб це зробити. Відтоді Люсінда і тітка Пілар супроводжували хвору в поїзді, а потім в автобусі, який віз її до санаторію, де вона проводила чотири місяці, лікуючи легені та свою меланхолію. Навесні за нею їхали, і вона поверталася, достатньо окріпнувши, щоб ще трохи пожити. Через цю тривалу відсутність і тому що я бачила її майже завжди нездатною вести нормальне життя, мої спогади про маму не такі ясні, як про інших людей, серед яких я виросла: моїх тіток, Торіто, міс Тейлор і Рівасів. Її стан вічно хворої є причиною мого міцного здоров’я: аби не йти її стопами, я жила, гордо не зважаючи на ті болячки, які мені докучали. І так збагнула, що загалом вони проходять самі, якщо я не звертаю на них уваги і даю час природі.

Навесні та влітку на фермі Рівасів не відпочивали. Більшу частину літньої пори я їздила зі школою Абеля й Люсінди, але також проводила час у Санта-Кларі, допомагаючи іншим. Вони збирали овочі, зелень і фрукти, варили консерви в герметичних слоїках, робили солодощі, варення та сири з коров’ячого, козячого й овечого молока, вудили м’ясо та рибу. А ще це була пора, коли в домашніх тварин з’являвся приплід, для мене — минуща радість, бо я годувала малят з пляшечки з пипкою і давала їм імена, та щойно я до них прив’язувалася, їх продавали чи різали і мені доводилось їх забувати.

Коли надходив день колоти свиню, дядько Бруно й Торіто бралися це робити в одній із шопок, та як би далеко я не ховалась, однаково могла чути несамовитий зойк тварини. Потім Факунда і тітка Пілар, по лікті в крові, готували ковбаси, шинки, полядвиці й салямі, які я з легким серцем уминала. Кілька разів упродовж свого життя я поривалася стати вегетаріанкою, Каміло, але воля мене підводить.

Так минули роки мого отроцтва, період Вигнання, який я згадую як найсвітліший у моєму житті. То були спокійні та наповнені роки, коли я віддавалася простій сільській роботі та навчанню дітей разом з Рівасами. Я багато читала, бо міс Тейлор надсилала мені зі столиці книжки, і ми їх обговорювали в нашому листуванні чи тоді, коли вона приїздила на ферму у відпустку. З Люсіндою та Авелем ми також обмінювалися ідеями та книжками, які відкривали мені нові горизонти. Мені змалку було ясно, що моя мати й тітки належать до минулої епохи, їх не цікавив ні зовнішній світ, ні будь-що, що могло потрясти їхні переконання, але я навчилася їх поважати.

Наш дім був маленький, і жили ми тісно; я ніколи не була сама, та коли мені виповнилося шістнадцять років, отримала подарунок — хижку за кілька метрів від головного дому, яку Торіто, тітка Пілар і дядько Бруно спорудили в одну мить, а я охрестила Пахарерою[4], бо вона, з її шестикутною формою і стельовим вікном, на неї подобала. Там я мала місце, щоб усамітнитися, і особистий простір, щоб вчитися, читати, готуватися до уроків і мріяти віддалік безнастанного родинного гамору. Я й далі ночувала в хаті разом з мамою і тітками на матраці, який щоночі стелила біля грубки, а зранку прибирала: останнє, чого я бажала, це лишитись у Пахарері сам-на-сам із жахіттями потемків.

Із дядьком Бруно я тішилася диву життя в кожному ціпятку, яке вилуплювалося з яйця, і в кожному помідорі, який потрапляв з городу на стіл; з ним я навчилася уважно спостерігати і слухати, орієнтуватися в лісі, плавати в річках та озерах, розпалювати багаття без сірників, з насолодою вгризатися зубами в м’якуш сочистого кавуна і приймати неминучу печаль прощання з людьми і тваринами, бо — як він стверджував — життя без смерті не буває.

Позаяк у мене не було компанії ровесників, бо я водилася з дорослими й дітьми, які мене оточували, то не мала з ким себе порівнювати і не пережила страшенного сум’яття отроцтва: я попросту перейшла з одного стану в інший, не зауваживши цього. Й так само оминула романтичні химери, такі нормальні в тому віці, бо хлопців, які б мене надихали, не було. Крім того касика, який намагався обміняти мене на коня, ніхто не вважав мене жінкою — я була дівчам, названою небогою Бруно Ріваса.

Від нестерпної дитини, якою я була, майже нічого не лишилося. Міс Тейлор, яка запізнала мене, коли я бризкала слиною від люті та потрясала стіни своїм ревом, казала, що село і життя з Рівасами зробили більше, ніж уся та освіта, яку вона змогла мені дати: доїння корів мало більшу дидактичну цінність, ніж запам’ятовування списку покійних королів, запевняла вона. Фізична праця та контактування з природою дали мені те, чого б я не дістала в жодній школі — як я й пророкувала, коли мене хотіли віддати в закриту школу англійських місіонерів.

Єдині два фото, які я маю з тієї пори, посвідчують, що в шістнадцять років я була гарною; було б удаваною скромністю це заперечувати, однак я цього не знала, бо в моїй родині та поміж тамтешніх людей користі з цього було мало. Ніхто мені про це не казав, а єдине дзеркало в домі заледве слугувало мені для того, щоб зачесатися. Мої чорні очі — то була помилка природи, бо я дуже бліда і ті маслинові зіниці мені не пасували, а густу гриву темного й лискучого волосся я заплітала в косу і мила мильною піною з кори місцевого дерева. Мої руки, з довгими пальцями і тонкими зап’ястями, були дуже попсовані роботою в полі і пранням з лугом, то були руки пралі, як казала міс Тейлор, яка знала це з власного досвіду, набутого в сиротинці в Ірландії. Я носила одяг, пошитий моїми

1 ... 19 20 21 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віолета, Ісабель Альєнде», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Віолета, Ісабель Альєнде"