Читати книгу - "Назавжди, Уляся Смольська"

          – Привіт! – я сіла в крісло, яке стояло навпроти дивану.

          – Привіт, донечко! – привіталася мама, а тато просто помахав мені рукою.

          – Я завтра йду на побачення, – відразу випалила я.

          – Ось так новина! І хто він? – поцікавився тато. – Випадково не той, хто катає тебе на Хаммері?

          – Той, – відповіла я. – Його звуть Леонід.

          – Його батько ще не дав йому прочухана? Стільки часу брати автомобіль, щоб на тебе справити враження, – пожартував тато.

          – Ні, це його особистий, – я починала потроху нервувати.

          – Оце так! – брови батька злетіли вгору. – Скільки ж років твоєму залицяльникові, що він їздить на такому дорогому автомобілі? – пролунало запитання, якого я найбільш боялася.

          Я замовкла на частку секунди, перш ніж відповісти.

          – Тридцять шість, – відповіла я.

          – Тридцять шість?! – голос батька зірвався на крик. Він схопився з дивана і став ходити по кімнаті. – Діана, ти зовсім з глузду з'їхала?!

          – Богдане, заспокойся! – втрутилася в розмову мама.

          – Надю, сонечко, вибач, але цей мужик годиться тобі в коханці, але тільки не Діані в кавалери!

          – Виходить, я повинна зустрічатися з таким мерзотником, як Макс?! – не витримала я. – Головне, щоб за віком мені підходив? Так?!

          – Я забороняю тобі йти на побачення з цим збоченцем! – суворо заявив тато. Я ще ніколи не бачила його в такому стані.

          – Ти не смієш мені забороняти! – я зійшла на крик і схопилася на ноги. – Мені не п'ятнадцять років! Я маю право самостійно розпоряджатися своїм особистим життям!

          З цими словами я вибігла з кімнати, поспішно взулась і стрімголов вилетіла з квартири.

          Збігала на перший поверх, як навіжена. Я йшла дуже швидко, важко дихаючи. Емоції переповнювали мене. Хотілося розплакатися, та я стримувала себе. Швидше б пройти двір, щоб ніхто не помітив моїх заплаканих очей!

          Ух, як гидко на душі! Сльози текли по щоках. Вперше в житті я посварилася з татом. Я не очікувала такої реакції від нього.

          Мені хотілося виговоритися, поділитися з кимось своїми переживаннями, щоб хоч трохи полегшити свій стан.

          Треба зателефонувати Юльці. Блін! Не вийде цього зробити! Тікаючи з дому, забула сумочку, де лежав телефон.

          Тоді піду до неї. Сподіваюся, вона вдома. Коли я підійшла до парадних дверей і хотіла постукати, несподівано на порозі з'явився батько подруги.

          – Діанко, щось трапилося? – глянувши на мене, спантеличено запитав Григорій Іванович. Він завжди ставився до мене, як до своєї дочки.

          – Юля вдома? – ледве стримуючи сльози, запитала я.

          – Ні, її немає. Але ти проходь. Ходімо, я наллю тобі сік, – він закрив за мною двері і ми пройшли на кухню.

          – Сідай, – Григорій Іванович поглядом вказав мені на стілець біля барної стійки.

          Він дістав з шафки стакан і наповнив його апельсиновим соком.

          – Тримай, – він посміхнувся. – Це допоможе тобі заспокоїтися.

          Відкривши бар, він взяв пляшку коньяку і наповнив із неї келих. Григорій Іванович зробив ковток і пильно подивився на мене.

          – Сподіваюся, це не через Леона? – спокійно запитав Юлькін батько.

          Я подивилася на нього заплаканими очима. Хотіла, було, запитати, звідки йому відомо про мене і Леоніда. Але згадавши, що вони дружать, просто промовчала.

          Я заперечливо похитала головою.

          – Тато проти моїх відносин з ним, – відповіла. Не знаю чому, але я вирішила поділитися зі своїми переживаннями з батьком подруги.

          На деякий час запанувала тиша. Він відпив ще коньяку і сказав:

          – Як батько, я розумію твого тата, – Григорій Іванович підійшов і присів на стілець поруч зі мною. – До недавнього часу, він був єдиним чоловіком, який існував в твоєму житті. Розумієш, для нього ти – маленька дівчинка. І завжди будеш такою. Скільки б років тобі не було. Але йому доведеться змиритися з тим, що ти подорослішала, і що в твоєму житті з'являться чоловіки.

          Юлькін тато подивився на мене і продовжив:

          – Знаєш, як тільки я уявляю, що витворяє той татушнік з моєю Юлечкою, так і хочеться відірвати йому причинне місце, – його рука міцно стиснула келих, що вени виступили на шкірі. – Але я довіряю своїй дочці. Знаю, що Юля не наробить дурниць. Вона хоч і бунтарка, але зовсім не дурна.

          Я слухала його і розуміла, що не дивлячись на складний Юлькін характер, Григорій Іванович любить її такою, яка вона є.

          Зробивши кілька ковтків соку, я зітхнула. Мені хотілося, щоб і мій тато так само розумів мене.

          Наша розмова вийшла несподівано відверта, тому я вирішила поставити запитання, яке давно мучило мене.

          – Не знаю, чи варто мені довіряти Леоніду?

          – Він мій давній друг. Я твердо переконаний, що він не посміє образити тебе, – Григорій Іванович уважно дивився на мене. – Я не можу давати тобі поради. Слухай своє серце і тільки його. Воно підкаже, як правильно вчинити. Ні я, ні твій батько не має права вирішувати за тебе.

 ***

          Попрощавшись з Юльчиним татом, я вийшла з їхнього будинку і попрямувала до автобусної зупинки. Після розмови мені стало легше на душі. Я хотіла трохи прогулятися, перш ніж повернутися додому. Не стала чекати автобус і пішла пішки.

          Я думала над словами тата, згадувала його бурхливу реакцію. Він сильно рознервувався під час нашої розмови. Не хочу залишатися з ним у сварці. Якось не по собі після конфлікту. Треба помиритися, поговорити з ним.

          Коли повернулася додому, тато сидів на кухні. Знаю, що він чекає мене.

          Я мовчки підійшла і міцно обняла його.