Читати книгу - "Йорґен + Анна = любов"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У кронах дерев шелестів вітер, похрускували кущі, шурхотіла трава. Пахло інакше, ніж удень. І світ навколо бачився інакшим, грізнішим. Здавалося, ніби повсюди хтось ховається і, зачаївшись по темних закутках саду, підглядає за ними й прислухається до їхньої розмови — ось зараз, цієї миті!
— Уле бачив убивцю…
— Цить! — шепнув Йорґен і різко обернувся.
— Що там? — похолола Анна.
— Щось почулося…
— Що? — Анна роззиралася на всі боки, вглядалася у темряву. — Що почулося?
— Мені здалося, ніби тут хтось є.
— Справді?
Обоє принишкли. Прислухалися. А чулося хіба шарудіння гілля, листочків та вітру. Анна чула, як гупає її серце.
— Знаєш, — прошепотів Йорґен, — я не вірю, що Гельґу-Розбійницю вбив однорукий бандит. Важко вбити людину, маючи лише одну руку…
Про таке Анна не подумала.
— Навіщо комусь убивати Гельґу? — запитав Йорґен.
— Може, її хотіли позбутися ті, кому вона обтинала коси?
— Втратити косу — це ж не смертельно! Як на мене, Гельґа робила не те, що погано, а те, що вважала справедливим.
— Бо кохала сина священика й не могла вчинити інакше?
— Еге ж…
— Ніхто не знає, що насправді сталося… Бо ж події відбувалися у Франції.
— Може, вона й досі жива, — мовив Йорґен.
— Хтозна, — Анна теж про таке думала. — Може, вже й бабусею стала якійсь французькій дитині…
— А якщо вона не померла, то не може блукати примарою у нашому саду.
— Твоя правда, — зраділа Анна. — Вона класна! Мені подобається Гельґа-Розбійниця.
— Мені — теж!
Довелося таки розходитися по домівках. Йорґен провів Анну до воріт.
— Тепер твоя черга писати любовного листа, — сказав він.
— Так, — кивнула Анна. Вона збиралася написати його, щойно прийде додому.
Вони ще трохи постояли мовчки, перш ніж попрощатися.
— Не боїшся сама повертатися? — запитав Йорґен.
— Хіба трішки, — зізналася Анна. — Якщо Гельґа-Розбійниця не загинула й не блукає примарою, то я вже не віритиму в страшного розбійника.
— Я постою біля воріт, — запропонував Йорґен. — Брязкатиму ключами, щоб ти знала, що я тут, і не боялася…
— Добре, — сказала Анна, сіла на велосипед і подалася додому.
Вона переїхала ковзанку, спустилася донизу пустирем, проминула дуб, сусідські обійстя і дісталася свого зеленого будинку. Усю дорогу її супроводжувало брязкання ключів — дзень-дзень — і стихло лиш тоді, як вона зачинила за собою двері.
— Анно! Де ти була?! Ми вже хвилюватися почали! — мама з татом стояли в коридорі, суворо міряючи її поглядом з голови до п’ят. — Поглянь, на кого ти схожа!
Анна мала б винувато потупити очі, але не змогла — радість переповнювала її.
— Ти ще мені посмійся! — розсердився тато, підвищуючи голос. — Ми знаємо, що вечірка вже давно закінчилася. Нам мама Еллен сказала. Вона розповіла, що ви побилися, і ти, Анно, вдарила Еллен у саме серце!
Куди й поділася радість.
— Де ти була? — запитала мама.
— Проводжала новачка з нашого класу додому.
— Якого новачка?
— Йорґена Рюґе. Йому було моторошно повертатися самому, бо він мешкає в Розбійницькому саду. Потім ми ще трохи побалакали…
— Навіть чути про таке не бажаю! — сказала мама.
— Ми навіть чути про таке не бажаємо, Анно! — сказав тато.
— Надворі вже надто пізно, щоб тинятися бозна-де самотою, — ніяк не заспокоювалася мама.
— Я була не сама, а з Йорґеном.
— Але без дорослих! — заперечила мама.
— А це небезпечно! — додав тато.
Тато з мамою майже кричали, і їхні голоси відлунювали Анні в животі.
— Я не вірю в розбійника, — оборонялася Анна.
— У якого розбійника? — злякалася мама.
— Розбійника? — перепитав тато.
— Уле бачив розбійника в Розбійницькому саду…
— Уле! — гукнула мама.
— Уле! — услід за мамою гукнув тато.
— Га? — відізвався Уле. Він вечеряв на кухні.
— З цим треба негайно закінчувати, — зітхнула мама.
— Навіщо ти залякуєш менших від себе? — суворо запитав тато.
— Ти вже надто дорослий для таких дурниць, — дорікнула мама.
— Час уже братися за голову, — підтримав її тато. Батьки дуже гнівалися. Мама з татом стояли у дверях кухні й гнівно дивилися на Уле, який сидів за столом у своїх жовто-зелено-смугастих штанах. Може, вони забули про Анну в коридорі?
Анна тихцем прокралася до своєї кімнати й зачинила за собою двері. Вона зняла з себе брудний одяг і пірнула під ковдру з таємним щоденником. Не мала бажання ні помитися, ані почистити зуби, хоч наступного дня мала йти до стоматолога. Їй хотілося лише одного: невилазно сидіти в своїй кімнаті, сховавшись під ковдрою.
Знизу долинали сердиті голоси, їм було на що сердитися…
— Ти домашні завдання, до речі, зробив? — гриміла мама.
— Мені здається, ти ніколи не готуєшся до уроків, — вторував їй тато.
Анна розгорнула щоденник. І почала писати любовного листа.
Любий Йорґене!
Я кохаю тебе. Так радісно бути закоханою парою. Я вважаю, що закохані думають часто однаково. Уле розповів мені про розбійника-вбивцю, щоб нас налякати. Не вірю, що розбійник існує насправді. Треба з'ясувати правду про Гельґу-Розбійницю. А якщо церковне срібло сховане під каменем у садку, уявляєш? Посидимо там і завтра? Чому твоя сестричка називається Павлова? Сподіваюся відповіді якнайскоріше!
Щиро, Анна.
Анна видерла списаний аркуш зі щоденника й поклала цидулку в ранець. Там він лежатиме наготові до завтра.
Мама й тато вже більше не гнівалися. Вони чемненько постукали в двері її кімнати.
— Можна побажати тобі на добраніч?
— Можна…
Мама з татом відчинили двері й увійшли.
— Ми ще не пересердилися на тебе за те, що так пізно повернулася додому, — сказав тато.
— Ти дивно поводишся останнім часом, — докірливо мовила мама. — Я ніяк не збагну, в чому справа? Ми ж із татом не змінилися?
— Ні…
— Як було на вечірці? — запитав тато. Він дуже не любив, щоб його родина лягала спати розсвареною.
— Чудово…
— Скоро й мій день народження… пам’ятаєш?
— Звісно! — Анна шила для тата подарунок — фартушок, щоб той мав у чому грилювати м’ясо.
Тато з мамою заспівали їй колискову, дали цьомчики на добраніч і пішли спати.
Анна чула, що Уле вже ліг. Він розстелив ліжко, відчинив вікно й вимкнув світло. Цікаво, уже спить чи ще ні?
До Анни сон ніяк не йшов. Вона думала про Гельґу-Розбійницю, про Павлову, про бандита-вбивцю. Чи Уле справді бачив його? Треба конче це в нього вивідати!
Анна вислизнула в коридор і обережно відчинила двері до кімнати брата.
— Уле? — тихо покликала вона.
— Що хочеш? — сердито буркнув Уле з темряви.
— Увімкни світло! Хочу тебе про щось запитати…
— То питай так, дурна гуско!
Анна стерпла. Уле злився на неї, а коли він гнівався, то ставав непередбачуваним — міг утнути все, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Йорґен + Анна = любов», після закриття браузера.