Читати книгу - "Йорґен + Анна = любов"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Закоротко! — вигукнув Кнут. — Довше треба цілуватися!
— Ні! Не треба довше… — втрутилася Еллен.
— Поцілунок має тривати не менше десяти секунд, — підтримав Кнута Ейнар. — Засікаємо час…
— Ну ж бо, цілуйтеся ще раз! — звелів Кнут.
— Це шахрайство! — обурилася Еллен.
— Ні, не шахрайство, — заперечив Ейнар. — Я крутив пляшку, маю право розпоряджатися!
— На старт! Увага! Цілуй! — скомандував Даґ. Тільки він мав годинника з секундоміром.
Анна знову заплющила очі й нахилилася до Йорґенових губ. Вони були теплі й пахли справжнім хлопцем. Тепер це потривало довше. То було дивне відчуття. Вона ж ніколи досі не цілувалася. І вже ніколи-ніколи не захоче цілувати когось іншого. Лише Йорґена!
Раптом щось просвистіло повз Аннине вухо — ш-шух! — вдарило по коліні й впало поряд у траву. Коліно заболіло, і дівчинка розплющила очі. Шкіра почервоніла, з ранки проступила краплина крові. Неподалік лежала непробивна югославська пляшка. Розбилася на друзки…
— У нашому саду заборонено цілуватися! — крикнула Еллен.
Це вона пожбурила пляшкою просто в Анну. Не стерпіла, що Анна з Йорґеном цілувалися.
— Еллен геть здуріла! — вигукнула Беата. — Дурепа!
Анна мовчала. Їй усе ще паморочилося в голові від поцілунку, думки зовсім затуманилися.
Еллен ридала над розбитою пляшкою.
— У-у-у!!! Непробивна пляшка з Югославії розбилася! То все Анна винна! Така гарна пляшка! Мамо-о-о!
На поріг вийшла мама Еллен і поцікавилася, що знову сталося.
— Моя пляшка-а-а! — завивала Еллен, показуючи на купу скелець у траві.
— Але навіщо ти винесла її з хати, скажи на милість? — запитала мама.
— Бо… — хлипала Еллен. — Бо… хлип-хлип-хлип…
— Ми не грали в пляшечку, — почав було виправдовуватися Даґ.
— Гм, — хмикнула мама, обвела дітей поглядом, поправила рукою зачіску. — Гадаю, вам уже час додому. Усім! Попрощайся з гостями, Еллен, і негайно повертайся до хати!
З тими словами мама Еллен зайшла до будинку.
Дітвора принишкло дивилася їй услід.
Стемніло, настала ніч — час додому…
Хлопці змерзли, бо ж приїхали в самих лише шортах-бермудах. Дівчатка, хоч і в колготах, теж мерзли. У Анни — колготи подерті, коліно розбите до крові. Таки час додому…
Анна взяла торбинку й рушила до воріт. За нею — решта. Повідмикали велосипеди, вивели по черзі на дорогу. Еллен замкнула за гостями ворота й помахала рукою:
— Бувайте! Дякую за товариство!
Кнут нараз зупинився, глянув на Еллен.
— Можна тебе поцілувати? Лише один-єдиний раз?
Усі глянули на Еллен. Вона стояла у воротях, погойдуючи туди й сюди ногою.
— Ні!
— Це тому, що тато мене постриг?
— Ні, не тому. Просто я вже отримала любовного листа від іншого.
Еллен пильно глянула на Йорґена й довго не зводила з нього погляду. А тоді обернулася і почимчикувала стежкою до будинку. Цок-цак, цокали рожеві черевички, розвівався поділ рожевої сукенки, гойдався у такт ході «кінський хвіст», перев’язаний кокардою.
— Бувай! Бувай! — долинуло їй навздогін від воріт.
Усі роз’їхалися. Туне поїхала першою — нікому не було з нею по дорозі. Решта подалися гуртом. Колеса хлопчачих роверів лопотіли картонними закрилками.
— Та-ак, — озвався Даґ. — Ото вже вечірка…
— Еге ж, — підтримали решта.
На перехресті друзі спинилися. Додому не хотілося, кортіло ще побалакати. Однак всі мовчали, бо не знали, що казати.
— Мені час додому, — мовила Беата. — Мені не дозволяють залишатися надворі після вечірки.
— Мені теж уже час, — сказав Ейнар. — Можна тебе провести?
— Можна, мабуть…
І вони покотилися униз вулицею. Ейнар — до червоного будинку, Беата — до жовтого. Обидва будинки стояли поряд, обгороджені червоним і жовтим парканом.
Даґ з Кнутом зачекали, доки Беата й Ейнар зникли за порогом. Хоч їм теж було в той бік. Хлопчики розуміли, що закоханим хочеться побути удвох.
— Це правда, що вони хлопець і дівчина?
— Так, — відповіла Анна. — Вони обмінюються любовними листами.
— І багато таких закоханих?
— Трохи є, — озвався Йорґен, і всі глянули на нього. — Ми…
Він мав, очевидно, на увазі Анну, бо інших дівчат серед гурту не було. Анна зашарілася. Вона уникала дивитися на Даґа й Кнута, не зводила погляду з дірки на колготах й закривавленого коліна.
Він відверто зізнався, що вони хлопець і дівчина, Анна і Йорґен.
— Але ж ти писав любовного листа до Еллен, — здивувався Кнут.
— Ні, — заперечив Йорґен.
— Еллен таке сказала. Казала, що отримала від тебе листа…
— Тоді вона бреше! Просто бреше…
Анна мовчала. Вона ж бо знала, як усе було насправді. Фальшивий любовний лист. Ніхто не сміє про це довідатися. Ніхто, ніхто! А надто Йорґен! Бо тоді біди не минути…
— Це треба з’ясувати, — сказав Кнут і так зиркнув на Анну, що вона аж стерпла. — Якщо це неправда, тоді я зможу написати їй зізнання у коханні.
— Тільки я тепер залишуся без пари, — зітхнув Даґ. — Тільки я…
— Можеш взяти Туне, — запропонував Кнут.
— Треба подумати…
Настав час розходитися, бо тато Кнута вже вийшов на веранду.
Кнут увійшов до білого будинку, а Даґ — до блакитного. Вони залишилися самі на перехресті. Лише Анна та Йорґен. Закохана пара.
— Їм хочеться мати дівчину, а кого саме — байдуже, — озвався Йорґен.
— Еге ж, — відповіла Анна.
Вона теж про це думала. А ще вона думала: якщо не Йорґен, то ніхто. Бо кохала його.
— Провести тебе до Розбійницького саду? — запропонувала Анна.
— Як хочеш…
І вони поїхали. Анна Люнде — попереду, Йорґен Рюґе — за нею. Подзенькували ключі Йорґена — дзень-дзень, гупала до колеса Аннина торбинка — гуп-гуп… Лопотіли закрилки на колесах Йорґенового велосипеда.
Біля воріт Розбійницького саду вони злізли з роверів, Анна поклала торбинку на багажник.
— Провести тебе додому?
— Як хочеш…
Вони проминули ворота, рушили вгору стежкою. Анна — попереду, Йорґен — за нею. У великому саду було сутінно й холодно.
— То правду кажуть про Гельґу-Розбійницю? Ніби вона блукає тут примарою? — запитав Йорґен.
— Гадаю, правду.
— Звідки знаєш?
Анна не знала, звідки.
— Просто всі так кажуть.
Вони простували вглиб саду, поміж високими деревами, геть від освітленого будинку.
— А якщо це неправда? Якщо балачки про того вбивцю-Розбійника вигадки? — допитувався Йорґен.
Від тих слів обоє нараз зупинилися, пригнулися й крадькома роззирнулися на всі боки. Далі пішли вже поряд, аж опинилися біля велетенського каменя поміж трьох височенних дерев.
— Посидимо трішки? — прошепотів Йорґен.
— Посидимо… — тихенько погодилася Анна, бо коли навколо темрява, ліпше розмовляти пошепки.
Вони вмостилися на холодному валуні. Було вже пізно, доводилося добряче мружитися, щоб бачити одне одного. Але додому не хотілося — вони були самі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Йорґен + Анна = любов», після закриття браузера.