Читати книгу - "Ти — мої крила, Вікторія Франко"

Не маючи вже ніяких сил штовхати валізу, я вкотре спробувала підняти її ручку вверх, але безрезультатно. А потім до мене підійшов він…

Високий і гарний хлопець запитав, чи потрібно мені допомогти, а в мене ніби й дар мови зник. Він не зводив із мене очей і привітно посміхався, а я зашарілася від його уваги. Молодик виглядав старшим за мене на кілька років, а таких хлопців в моєму оточенні було мало. Зазвичай, я спілкувалася зі своїми однолітками, а цьому незнайомцю на вигляд було років двадцять п’ять. Мабуть, ще ніколи я не почувалась такою збентеженою, як зараз. Не знала, як правильно поводитися і тому обрала безвідмовний варіант — мовчки посміхатися у відповідь на його запитання. Звісно, що мені не завадить допомога. Це було очевидно… 

Господи, дякую тобі, що ти почув мої молитви, і нарешті хтось допоможе мені впоратися з цією дурнуватою валізою!

— Ручка заїла. Ніяк не можу її витягнути, — від збентеження я не могла контролювати свій голос, і тому він звучав якось дивно.

Я відступила на крок, щоб не заважати. І поки хлопець намагався розібратися з проблемою, роздивлялася його, не приховуючи своєї зацікавленості. Мабуть, це якийсь спортсмен, оскільки навіть через светр було видно, як грали мускули на його тілі, коли він з силою натискав на ручку. Я швиденько поглянула на його праву руку, з полегшенням відмітивши відсутність обручки. Цей факт невимовно мене потішив і думки про те, що хлопець міг просто її зняти, я відганяла від себе, як набридливу муху.

— Таке враження, що вона зламана… — незнайомець пихтів над ручкою у спробі відремонтувати її, а я зловила себе на думці, що мені вже взагалі стало байдуже і на валізу, і на літак. Хай собі летить без мене. Мені й тут подобається.

У присутності цього хлопця я почувалася дуже затишно і водночас незвично. Його енергетика притягувала мене, і я не хотіла від нього йти, хоча і залишитися поруч не могла. Я чудово розуміла, що він зараз піде і ми більше не побачимося. Можливо, його навіть хтось чекає вдома… А вірити в те, що ми коли-небудь зустрінемося знову було безглуздо. І цей факт чомусь викликав у мені гіркий сум та розчарування.

— Готово! — весело вигукнув хлопець, радіючи своїй маленькій перемозі. Я ж поруч з ним сяяла наче ялинка! Важко було приховати посмішку від усвідомлення, що такий як він звернув на мене увагу, запропонувавши допомогти.

— Дуже тобі дякую! Ти просто мій рятівник… Не знаю, що б я без тебе робила… — щебетала без упину слова подяки, а сама думала, яким чином можу іще хоч на мить затримати біля себе цього красеня. 

Перебираючи пальчиками по ручці валізи, я чомусь мріяла, аби в ній в цю ж секунду відвалилося ще й колесо. Ось тоді я б уже точно нікуди не пішла, і мій рятівник залишився поруч. Це була найдурніша із думок, що могла виникнути в моїй голові. Але на що мені було ще надіятися? Окрутити хлопця я ніколи не вміла, тож сподіватися на природні чари свого тіла було марно. Та й цей красень не робив жодних спроб зав’язати зі мною розмову. Тож мені більше нічого не залишалося, як чемно попрощатися і піти. 

— Мені вже час… а то спізнюся на літак.

Я з сумом поглянула на табло термінала і пішла проходити паспортний контроль. Мене розривали незрозумілі почуття. Відчувала, як моє серце линуло до того, кого я знала всього лише кілька хвилин, а пояснити причину цього незрозумілого тяжіння не могла. Стало нестерпно прикро, що ми більше не зустрінемося, адже цей хлопець дуже мені сподобався. Від його погляду у мене підкошувалися коліна, а серце билося всередині, ніби полохлива пташка.

Раптом я почула за спиною якийсь шум і метушню. Обернувшись, помітила свого незнайомця, що біг до мене, оминаючи охорону. Здається, від цього видовища в мене навіть подих перехопило.

— Ти ж не думала, що зможеш від мене втекти, не сказавши своє ім’я і номер телефону? — я ошелешено дивилася на цього ненормального і не могла стримати щасливої посмішки. — Швидко диктуй номер і будь готова до того, що я набридатиму тобі дзвінками аж до твого повернення. Я не дам про мене забути!

Та я б не забула про нього і без нагадування!.. Його образ стояв у мене перед очима і не давав можливості думати ні про що інше.

— Мене звати Ярослав. А тебе?

— Мілена, — прошепотіла ледь чутно, не впізнаючи власного голосу. Моя душа співала від усвідомлення того, що відбувалося у ці миті. Він теж зацікавився мною! Адже так? Бо інакше не побіг би слідом і забув вже через секунду.

Хлопець підморгнув мені, але охоронці вже встигли схопити його і повели на вихід. Дивлячись йому в слід, я розуміла, що тепер він більше не був звичайним незнайомцем. Вистачило одного його вчинку, аби він став для мене особливим…

Механічний голос оголосив про мій рейс. Пасажирів почали запрошувати на посадку, а я сильніше стиснула у руці телефон, щоб нізащо в житті не пропустити найважливіший у світі дзвінок…