Читати книгу - "Ти — мої крила, Вікторія Франко"
- Жанр: Сучасний любовний роман
- Автор: Вікторія Франко
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ярослав
Мій літак приземлився в аеропорту Борисполя, і я вже не міг дочекатися, коли нарешті повернуся у свою квартиру. Саме тому озирнувся в пошуку виходу із термінала. Хотілося якнайшвидше дістатися до Києва. Втім, замість виходу, я побачив дещо інше… Вірніше декого.
Неймовірно гарна дівчина саме спустилася ескалатором й намагалася підняти ручку своєї валізи. Вона невдоволено хмурилась, але все одно була схожа на янгола, що спустився з неба. Вочевидь щось пішло не так, бо їй ніяк не вдавалося впоратися з валізою.
Здається, я на декілька секунд завис — чи то від дівочої вроди, чи то від видовища. Водоспад світлих локонів вкривав її тендітні плечі, притягуючи до себе мою увагу. Попри те, що за вікном була похмура погода і накрапав дощ, вона була одягнена у довге пальто молочного кольору та високі чоботи на підборах.
— Гей, тобі допомогти?
Дівчина спершу сполохалась, але потім невпевнено кивнула. Довірливо заглянула в мої очі, мабуть, аби переконатися, що я не якийсь там псих. А я ж радіючи її згоді, ледь зміг приховати свою задоволену посмішку.
— Ручка заїла. Ніяк не можу її витягнути, — досить приємним голосом вимовила вона, відступивши на крок.
Опинившись на мінімальній відстані від красуні, я отримав можливість краще роздивитися її чарівне личко. Заразом відмітив, що зблизька ця лялечка ще прекрасніша.
— Таке враження, що вона зламана… — пробубнів над валізою, але не підводив очей, аби не відірватися на незнайомку. — Але якщо вона просто заїла, то зараз швидко це виправимо.
Згодом я натиснув на кнопку і спробував підняти тримач вгору, але він не рухався. Бідкаючись над злощасною ручкою, я вже почав хвилюватись, що не зможу дати їй раду. Ремонтуючи автомобілі я так не хвилювався, як от зараз. Мені хотілося справити на дівчину гарне враження, але я боявся, що нічого не вдасться і тоді вона вважатиме мене криворуким нездарою. Адже хотіти виглядати героєм в її очах і виявитися ним насправді — зовсім різні речі.
Та що ж це таке! Я вкотре натиснув на кнопку і різко потягнув за ручку вверх, але вже з чималим зусиллям.
— Готово!
Після цієї фрази, мабуть, ми обидвоє видихнули з полегшенням. На радощах, що не доведеться нести валізу в руках, дівчина аж засяяла.
— Дуже тобі дякую! Ти просто мій рятівник… Не знаю, щоб я без тебе робила… — нахвалювала мене своїм дзвінким голосом, тоді як її лестощі рідкою патокою розтікалися по моєму тілу. А я й радів, що зміг хоча б ненадовго заволодіти увагою такої дівчини.
— Та немає за що… Просто треба було трохи сильніше натиснути, — діловито радив їй. — Але, щоб знову не виникало подібних проблем, тобі варто віддати валізу в ремонт. Скоріше за все необхідно замінити в ній якусь деталь.
Дівчина нічого не відповіла, але йти не поспішала, продовжуючи уважно дивитися на мене. Від її лагідного погляду і ніжної усмішки я плавився, наче морозиво на сонці. І це в мої-то роки! Як хлопчисько, чесне слово… Здавалося, що весь світ навколо завмер, коли я тонув у найпрекрасніших очах. Нехай це тривало лише якусь мить, але вона здавалася вічністю.
Трохи зашарівшись від моєї надмірної уваги, незнайомка сором’язливо опустила очі. Неквапливо перебравши своїми пальчиками по ручці валізи, вона знову підвела на мене свій погляд і посміхнулася. Від блиску в її очах, моїми венами вмить розтеклося незвичайне тепло, що торкнулося кожної клітинки мого тіла. Кров спалахнула в мені, наче вулкан, обпікаючи кожен м’яз, від чого в штанях відразу стало затісно.
— Мені вже час… а то спізнюся на літак, — дівчина кинула швидкий погляд на табло термінала, після чого міцніше стисла ручку валізи, потихеньку віддаляючись від мене.
— Радий був допомогти, — кинув їй в слід, відчуваючи всередині легке розчарування.
Не знав через що саме: через те, що тендітний силует красуні зникав із поля зору, чи що не дізнався бодай її імені? Неприємна прикрість втратити таку нагоду… Адже ми більше не зустрінемося…
Дивлячись їй у слід, здавалося, немов від мене віддалялась моя найзаповітніша мрія, якою я марив все життя, а не просто якась незнайомка.
Наплювавши на сумніви та під шалене биття серця, я побіг слідом. Нісся мало не галопом, наздогнавши дівчину біля пункту здачі багажу. Доки охорона не виштовхала мене геть, я перестрибнув загорожу і, захекавшись, але зі щасливою посмішкою все ж запитав:
— Ти ж не думала, що зможеш від мене втекти, не сказавши своє ім’я і номер телефону?
Мілена
Ще кілька хвилин тому я була твердо переконана, що сьогодні був один із найгірших днів в моєму житті. Всі мої плани пішли шкереберть і мені здавалося, що всесвіт збунтувався проти мене. Тоді я ще не розуміла, що нічого в нашому житті не відбувається просто так. А неприємні ситуації, які ми іноді сприймаємо, як покарання, насправді виявляються трампліном до нашого щастя.
А все почалося з того, що я проспала сигнал будильника, ризикуючи запізнитися в аеропорт. Потім через надмірне хвилювання, пролила на себе каву і мені довелося нашвидкуруч переодягатися в інший одяг. До всього ж, я б нізащо не встигла відвезти Марісу до батьків. Тому мені мало не на колінах довелося благати маму приїхати за моєю кудлатою красунею. Задля чого їй довелося скасувати свій похід в салон краси, і тому я десять хвилин слухала лекцію про правильне планування свого часу.
Ну і коли я вважала, що мої проблеми нарешті закінчилися — доля дала мені ще одного копняка. Таксист пошкодив мою валізу, коли діставав її із багажника, і після цього в ній не відкривалася ручка. Ця неприємність стала вже останньою краплею…
І що мені тепер робити?! Чому мені сьогодні так не щастить?!
Декілька разів я пробувала впоратися з ручкою, але марно. Вона не піддавалася. А все ж так гарно починалося… Ніколи не можна радіти раніше часу! Треба десь занотувати для себе цей вислів і повторювати його, як мантру.
Здавалося б, ще кілька днів тому я перебувала у повній ейфорії. Мені вдалося добре закрити сесію та успішно перейти на третій курс університету. Попереду на мене чекало стажування в найкращому модному домі країни, де я матиму можливість нарешті долучитися до магічного процесу створення дизайнерських весільних суконь. Пишаючись моїми досягненнями, батьки подарували мені путівку на Балі. Вони хотіли, аби я відпочила і набралася сил після виснажливих екзаменів. Я раділа немов дитина їхньому подарунку і не могла дочекатися дня відльоту. Усе в моєму житті складалося саме так, як я хотіла. Та чи могла я тоді уявити, що всього лише одна випадкова зустріч повністю змінить моє життя, і всі мої попередні мрії та цілі відійдуть на задній план?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ти — мої крила, Вікторія Франко», після закриття браузера.