Читати книгу - "Згадаємо про нас, Дар'я Новицька"

— Чому ти мовчиш? Нічого сказати?

— Хочеш почути виправдання? Чому я не влаштував тобі гучне свято? Не покликав усіх родичів, друзів? Усю вулицю чому не запросив, щоб привітати нашу святу Мел з днем народження?

— Не потрібні мені твої виправдовування, Томасе! Мені потрібна твоя увага! Увага чоловіка!

— Я запропонував поїхати до ресторану. Посиділи б удвох, поговорили.

— Про що, Томе? Ти не помітив, що у нас більше немає тем для спілкування?

— Не кричи!

— Я не кричу! Я намагаюся тобі донести свої почуття.

— Які? Що ти постійно чимось невдоволена? Мовчиш, мовчиш, а потім вибухаєш. А я, як завжди, залишаюся у всьому винний.

— За нашою роботою ми забули про стосунки.

— То звільнімося? — озирнувся та підвівся, щоб бачити її очі.

— Ти серйозно?! — склала руки на грудях. — Звільнитися? Більш розумної пропозиції немає?

— А, ну так, я забув! Я ж тупий. Лише тупий пожежний. А ти в нас розумниця, лікарка. Звичайно, навіщо говорю всілякі нісенітниці?

— Я не казала, що ти тупий! У нас будинок, за який потрібно сплачувати, купа не закритих рахунків та боргів. А ти пропонуєш звільнитися…

— Тоді ти пропонуй, а я послухаю.

— Треба щось змінювати. Наша родина руйнується, Томе!

— Ти чудово знаєш, що це не через роботу, Мел, — важко видихнув, схиляючи голову.

— Скажеш хоч слово про це — більше мене не побачиш!

— «Про ЦЕ»?! Я пропонував звернутися до спеціалістів. Яка була твоя відповідь? Ти сказала, що ми впораємося!

Том говорив з образою в голосі, розгнівано дивлячись на дружину. Міцно вхопившись рукою за поруччя, ледь стримувався, аби не зірватися на крик.

— Так! Я зробила вибір.

— Ти зробила його за нас ОБОХ! — подивився в очі, потираючи щоки забрудненою у сажу долонею. — Розмову закінчено!

Він почав підійматися на другий поверх у той час, як Мелісса з глузуванням промовила в спину:

— Звісно, хочеш залишити останнє слово за собою?

— Ти влаштувала цей цирк! — розвернувся і, кричачи, вказав на неї пальцем. — Ти! Я не хотів цієї сварки! Бачить бог, я більше тебе не розумію!

— Бачить бог… Звісно… У цьому домі лише я намагаюся щось налагодити! Лише мене хвилюють наші стосунки.

— Не перекладай відповідальність на мене, Меліссо! У стосунках завжди винні двоє, а за твоєю логікою винний тільки я. Скажи, хіба я тобі не допомагаю? Хіба не займаюся побутом разом із тобою? Не готую, не прибираю? Чи я все звалив на твої тендітні плечі?

— Не змішуй солодке з гірким, Томасе! Я не кажу про побут ані слова. Я кажу про нас! Чуєш? Про нас!

— Сядьмо й поговорімо в такому випадку, як дорослі та наче розумні люди? Розклади мені по полицях своє невдоволення, обґрунтуй свої образи на мене. Я ж не читаю твоїх думок, Мел…

Останні слова Томас проговорив ледь чутно й лагідно, щоб вона зрозуміла — він не хоче сваритися. Він хоче вирішити, вислухати, зрозуміти. Однак Мелісса вже була налаштована інакше. Її роздратування, яке накопичувалося не один день, зірвалося, як водоспад зі скелі.

— Знаєш, Томасе… Їдучи додому, я мріяла, що ти влаштуєш вечірку для мене. Що ти покажеш — чи все ще я тобі небайдужа.

— Уся справа у вечірці? — саркастично повів бровою. — Взагалі-то, я був на роботі. У центрі палала кав'ярня, у приміщенні залишалися люди… Але то таке… Тебе воно ж ніколи не цікавило. Так от, коли пожежу загасили, я відпросився у лейтенанта, щоб одразу поїхати додому, не повертаючись на станцію. Я хотів провести цей вечір удвох, так, як би ти захотіла. А ти захотіла сварку… Отримала.

— Якщо тобі щось не подобається — ти знаєш, де знаходяться двері, — крижаним голосом відповіла й, не озираючись, піднялася на другий поверх.

Зайшовши до спальні раптом почула гучний стук, який луною розлетівся по стінах будинку. Квапливо підійшла до вікна та посунула закриті жалюзі. Томас, залишившись у формі, сів у машину та поїхав геть.

— Який чудовий святковий вечір… — прошепотіла Мелісса, сердячись і на себе, і на чоловіка.