Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Вона різко піднялась й поточилась, бо від такого швидкого підйому в неї запаморочилась голова. Чоловік швидко зорієнтувався й піймав дівчину однією рукою, обійнявши ту за спину та змушений притулити до себе:

– Гадаю, ваша блідість – якраз-таки прояв непорядку. Я підвезу вас.

– Ні! – відсахнулась вона від нього, навіть в очах проясніло. – Зі мною таке трапляється: надто стрімко піднялась, а в мене – низький тиск. Я – в порядку й вдячна вам за допомогу. Віддайте, будь ласка, сумку.

– Доводити, що я – не маніяк, й не маю жодного наміру зазіхати на вас – надаремна праця, як я розумію, – осміхнувсь він.

– Послухайте! – в Ірени вже клекотало все зсередини. – По-моєму, це нормально: не сідати до авто з незнайомцем! Хоч би яким розчудовим він не був насправді! Так зробить кожен, хто має хоч дрібку здорового глузду!

Брови чоловіка злетіли, наче крила, очі палахкотнули на якусь мить полум’ям, посмішка стала стриманішою, але не щезла:

– Пробачте. Я, справді, хотів лише допомогти вам, але ви праві. Тож, дозвольте, я хоч донесу вам сумку.

– Дякую. Н-не треба, – мало не почала заїкатись дівчина, ніяковіючи під його пронизливим поглядом. – Я здатна дати собі раду.

– Я все одно піду за вами назирці, щоб впевнитись у вашій безпеці, – наполягав він, не відпускаючи ручок сумки. – Яка тоді різниця? Давайте, донесу. Показуйте шлях! – замало не наказним тоном одповів він.

От же, впертий! Ірена швидко окинула його оцінювальним поглядом: на якогось волоцюгу не схожий – навряд чи йому потрібна її сумка, як здобич. Маючи таку машину, на подібне не зазіхають. А, якщо й вкраде, то й грець з ним! Аби до квартири вже дістатись.

– Добре, – кивнула вона, – якщо вам так вже конче потрібно тягти чиюсь сумку…

І тут до неї дійшло: сумка! От же ж, дурна! Це ж його сумка, а вона попри все намагалась її націоналізувати у повному сенсі. Давно до її обличчя не приливала кров у такому об’ємі. А зараз прилила, аж щоки запалахкотіли:

– Пробачте, – вже вона почала перепрошувати, – це ж ваша сумка, а я…

Чоловік не дав їй договорити:

– Що?! Сумка?! – в нього аж обличчя пересмикнуло. – Ви вирішили, що я через неї?! – в нього й очі потемнішали. – Так я ще не ганьбився.

Чорт! Ірена почала вже тремтіти від напруги: це хто тут ганьбиться, якщо розібратись? Від її обличчя вже, мабуть, сірники можна було запалювати:

– Ні-ні, я…, – але вона навіть не знала, що й казати.

– Мила дівчино! – незнайомець знов посміхнувся. – Давайте я вже допоможу вам відтранспортувати цей клунок й заразом впевнюсь, що ви щасливо дістались домівки.

Він простягнув їй зігнуту у лікті ліву руку, та вона замотала головою:

– Щиро дякую, але це зайве.

– Не зайве. Для мене було би за честь бути шляхетним до кінця.

Кращого способу, аби перетворити дівчину у маків цвіт, годі було шукати й, щоби відволікти надлишкову увагу від своїх почервонілих щік, вона підхопила-таки його попід руку й повела у потрібному напрямку, водночас роздумуючи над тим, чи він такий старомодний, чи все ж насміхається над нею?

– Знаєте, – знов заговорив він, – я би був вам вдячним, якби ви назвали своє ім’я. Бо навіть незручно якось.

– Ірена, – навіть не замислившись, автоматично відповіла дівчина.

Лише промовивши, вона прикусила язика, та запізно.

«Зна – то й зна! – сердито думала вона. – Яка вже різниця? Що йому з мого імені?»

– А мене – Олекса, – всміхнувсь він, повернувши до неї обличчя.

В нього була гарна усмішка, але в Ірени від неї чомусь крижані голочки стрибали по спині, й вона ніяк не могла зрозуміти – чому? Що з ним було не так? Та треба було щось відповісти:

– Олекса у сенсі – Олександр, чи Олексій? – запитала, аби не мовчати.

Навіщо запитала, коли, взагалі-то, їй повинно бути байдуже: вона бачить його перший і останній раз. Хоч би й горщиком назвався – все одно!

– Олекса у сенсі – Олекса, – відповів він.

Ірена навіть повернула до нього обличчя, знов натрапивши на золотаві блискавки в чоловічих очах:

– Дивно. Ніколи не трапляла на таке ім’я.

Блискавки замерехтіли й розтанули у темному бурштину, як тільки хазяїн очей примружив їх:

– Ваше ім’я теж дещо нерозповсюджене. Зазвичай іменуються Іринами, але не ви.

Дівчина невільно здригнула головою, немов би струшуючи якесь марення:

– Просто…, – вона навіть затнулась, не розуміючи, що з нею відбувається, – мамі до вподоби польські імена, тож й нарекла Іреною. А вас, чи не на честь Довбуша нарекли?

– Так. Вгадали, – кивнув він. – Читали про Довбуша?

Дівчина зморщила ніс, ніяково посміхаючись:

– Насправді – ні. Мама колись оповідала, що в дитинстві полюбляла читати про опришків. Наразі згадалось. Знаю тільки, що він був народним повстанцем проти польської шляхти та австріяцького засилля, – вона підняла очі на співбесідника. – Його вбив зрадник. Поганий, дуже поганий фен-шуй, – ледь стримала недоречну посмішку.

Зате чоловік розсміявся від душі – щиро:

– Я цим не переймаюсь! Якщо не асоціювати себе повною мірою з чужою долею, то її на себе не натягнеш. Скільки у світі імен, і скільки вже загиблих, інколи жахливою смертю, саме з цими іменами! То людству треба би було вигадувати кожного разу, як хтось народжується, нові імена.

Дівчина здвигнула плечима:

– Може, так було б на краще?

– Можливо, – надто серйозно вже відповів той. – Цікавитесь метафізикою?

Ірена натягла свою стандартну скептичну посмішку:

– Ні! Я в це не вірю. Мама полюбляє таку тематику. Я – ні!

Він уважно дивився на неї:

– Впевнені? Ніколи в житті не траплялось щось понад розуміння?

– Гадаю, коли знати усі вихідні дані, то можна пояснити будь-яку небувальщину. Просто люди бачать сам результат, й не знають, що його спричинило. А причиною могла бути якась звичайнісінька банальщина.