Читати книгу - "Учта для гайвороння"

Коли трійця спустилася драбиною зі свого горища, Бруско з синами вже сиділи у човні на невеличкій протоці позаду будинку. Бруско гавкнув на дівчат, щоб поквапилися — так само, як щоранку. Сини допомогли Талеї та Бреї сісти у човен. На Китичку покладалося доручення відіпнути линву від паль, кинути її Бреї та чоботом відштовхнути човна від пришибу. Сини Бруско налягли на жердини. Китичка розігналася і перестрибнула смужку води між пришибом та човном, яка швидко ширшала.

Після того їй на довгий час лишилося тільки сидіти і позіхати, поки Бруско з синами проштовхували човен крізь досвітній морок плутаниною дрібних перетічок. День обіцяв бути рідкісним — прохолодно-бадьорим, чистим та ясним. Загалом у Браавосі погода бувала трьох різновидів: погана — коли туман, гірша — коли дощ, і найгірша — коли морозний дощ. Та час від часу все ж наставали ранки у блакитно-рожевих барвах, коли повітря особливо гостро смакувало сіллю. Такі дні Китичка полюбляла найбільше.

Досягши широкої прямої течії, що називалася Довгою протокою, вони повернули на південь до рибного базару. Китичка сиділа зі схрещеними ногами, боролася зі щелепами, яким так і кортіло роззявитися, і намагалася пригадати подробиці сну. «Я знову бачила себе вовчицею.» Найкраще запам’яталися запахи: дерева та земля, брати по зграї, пахощі коней, оленів та людей, усі різні, усі несхожі, а ще гострий, ядучий сморід страху, завжди один і той самий. Бувало, вовчі сни ставали такими яскравими, що навіть прокинувшись, вона чула виття своїх братів. Одного разу Брея сказала, що чула її гарчання уві сні й неспокійні борсання під ковдрою. Китичка гадала, що то якась дурна вигадка, доки Талея не сказала те саме.

«Не треба мені вовчих снів, — сказала собі дівчинка. — Тепер я не вовчиця, а кицька на прізвисько Китичка. Китичка з перетічок.» А вовчі сни належали Ар’ї з дому Старк. Та хай як вона силувала себе, все ж конче позбавитися Ар’ї не могла. Хай де вона спала — у підземеллях храму чи на маленькому горищі з доньками Бруско — вовчі сни однак напосідалися ночами… а інколи приходили інші.

Вовчі сни були хороші. У вовчих снах вона була швидка та сильна, бігала за здобиччю зі зграєю за спиною. Ненависть викликали інші сни — ті, в яких вона мала дві ноги замість чотирьох. Там вона завжди шукала свою мати, змучено шкандибаючи через спустошену землю, де не було нічого, крім намулу, крові та вогню. У тому сні завжди дощило, і чувся вереск матері. Але чудовисько з собачою головою не дозволяло її врятувати. В тому сні вона завжди плакала, наче маленька злякана дівчинка. «Але кицьки ніколи не плачуть, — сказала вона собі, — так само, як і вовки. То просто дурний сон.»

Довга протока провела човен Бруско між мідними зеленими банями Палацу Правди і високими кутастими баштами Престайнів та Антаріонів, а тоді під велетенськими сірими арками прісної річки до кутка міста, відомого як Тванище, де будинки були менші й не такі пишні. Згодом удень протоку вщент заб’ють зміїні човни, великі та малі байдаки, але у досвітній пітьмі широка течія дісталася мало не їм самим. Бруско любив досягати рибного базару саме тієї хвилини, коли Велет ревів, оголошуючи схід сонця. Ревище котилося затокою, потроху завмираючи, та все ж досить гучно, щоб збудити місто від сну.

Коли Бруско з синами нарешті припинали човна коло рибного базару, той уже юрмився трісколовками та перекупками оселедців, вустричниками, скойочниками, управителями, кухарями, служницями, жеглярами з галер — і усі гучно торгувалися одне з одним, роздивляючись вранішній вилов. Бруско ходив від лайби до лайби, накидав оком на скойки і час від часу стукав ціпком по барильцеві чи козубові.

— Оцей, — казав він. — Так.

«Стук-стук.»

— І оцей.

«Стук-стук.»

— Ні, цього не треба. Оце.

«Стук.»

Загалом Бруско не вирізнявся балакучістю — Талея казала, що батько навіть скупіший на слова, ніж на монети. Вустриці, скойки, краби, інколи дрібні рачки… Бруско купував усе — аби свіже та добре. Дітям випадало тягти козуби та барила, по яких він постукав, до човна — Бруско мав хвору спину і не міг підняти нічого важчого за кухоль темного пива.

Коли вони бралися до весел пливти додому, Китичка завжди смерділа рибою та сіллю, але вже так звикла, що й не помічала. Роботи вона не боялася; коли м’язи скніли від тягаря або спина боліла під важким барилом, вона подумки казала, що в такий спосіб зміцнює себе.

Щойно барила ставали на місце, Бруско відштовхувався від пришибу, а сини вели човен жердинами назад Довгою протокою. Брея і Талея сиділи попереду і перешіптувалися. Китичка знала, що вони пліткують про Бреїного хлопця — того, на побачення з яким вона видиралася вгору дахом, коли батько засинав.

— Дізнайся три нові речі, перш ніж повернешся до нас, — наказував Китичці лагідний чоловік щоразу, коли відсилав її до міста.

І вона завжди дізнавалася. Інколи то були всього лише три нові слова браавоської говірки. Іноді вона приносила з собою жеглярські побрехеньки про захопливі, неймовірні, чудернацькі події з широкого мокрого світу за межами островів Браавосу — війни, дощі з живих жаб, налуплення драконів з яєць. Інколи вона взнавала три нових жарти, три нові загадки, три нових прийоми одного ремесла чи іншого. Але час від часу їй траплялася справжня таємниця.

Місто Браавос, де в повітрі висіли тумани, обличчя ховалися за личинами, а голоси стишували до шепоту, наче створене було для таємниць. Дівчинка вже знала, що саме його існування близько століття лишалося таємницею, а місцезнаходження — ще втричі довше.

— Всі дев’ять Вільних Міст — це діти колишньої Валірії, — вчив її лагідний старий. — Але Браавос — це байстрюк, що втік із батьківської домівки. Ми тут усі — безрідні мішанці, сини рабів, хвойд і злодіїв. Наші пращури прийшли з півсотні різних країн шукати притулку — порятунку від драконовладців, що скорили їх на рабів. І з ними разом прийшло з півсотні богів, але є один спільний, якому вклоняються усі.

— Багатоликий.

— І багатоіменний, — додав лагідний чоловік. — У Кохорі він зветься Чорним Цапом, у Ї-Ті — Левом Ночі, на Вестеросі