Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата. Спадкоємці, Тетяна Гуркало"

— Підпорядкування. На них усіх накладено підпорядкування, навіть на магів, — пояснив Юміл капітанові Бахлашу, який безглуздо плескав очима. — Причому дуже дивне підпорядкування — на найсильнішого мага вогню. Мабуть, той, хто його накладав, вважав себе таким.

Пірат кивнув і глянув на моряків. На вигляд вони були люди, як люди. Але те, як вони без жодного слова протесту стали слухатися Веліверу, щиро кажучи, навіть лякало. Юміл просто вийшов на палубу. Озирнувся, все більше хмурячись, потім запустив пальці у волосся і гаркнув, вимагаючи капітана, боцмана та офіцерів. І всі затребувані одразу ж прийшли, стали кланятися і не поставили жодного питання. Наче Велівера завжди ними командував.

— Мене теж можна було так? — спитав пірат.

— Можна, — не збрехав Юміл. — Але це безглуздо. Якщо прив'язати до конкретної людини, прив'язані за нею будуть ходити і заглядатимуть до рота, чекаючи наказів. Самостійно не зможуть ухвалити жодного рішення. А ще накази розумітимуть лише зовсім прямі та конкретні. Або не розуміти. Або розуміти неправильно. Тут як пощастить. А якщо ось так, з деякою свободою і без конкретного образу… Запросто може з'явитися хтось більш підходящий і слухняні слуги приріжуть любого господаря.

— Зрозуміло, — сказав Бахлаш, чомусь зіщулившись.

Прим со-Муран мав славу самітника, дивака і навіть ідіота. Втім, не він один, вся ця родина була такою, і він просто підтримував традицію.

У столиці со-Муран не з'являлися вже років двісті, а може й більше. У політиці не брали участі. Податки сплачували. Купців не кривдили. З піратами чудово справлялися самі. І ні на що не нарікали. Навіть на драконів, хоча не знати про їхнє існування не могли. Ось на них і не звертали уваги. Головне, що надсилають представників, коли належить, сплачують податки, ні на що не претендують і ні на що не скаржаться. У них навіть хоч якихось бунтів ніколи не зріло.

Загалом, це були найбільш безпроблемні прими у всій імперії.

Зі своїми таємницями, як виявилося.

І купою вільного часу.

— Це ж треба, — пробурмотів Юміл, коли корабель нарешті причалив

Капітан Бахлаш стояв праворуч і мовчки витріщався на громаду стародавнього замку, що нависала над водою. Здавалося, вдарить хвиля досить сильно по скелі, і він звалиться. Поховавши під уламками маленький порт із причалом та кораблі, яким не пощастило зайти у витягнуту до замку затоку.

— Скеля не впаде, вона укріплена, — сказав Юміл, міцно заплющивши очі. — Набагато цікавіше інше. Можу заприсягтися, що замок обплетений нитками сили точно, як корабель.

— Комусь справді нема чим зайнятися, — пробурмотів Бахлаш, який уже знав, скільки часу і зусиль це вимагає. — Ходімо в гості?

— Звичайно. Думаю, мені там дуже зрадіють.

Пірат тільки хмикнув, а Юміл проводив поглядом стражника, що крокував по порту, у форменій куртці з нашитими сталевими пластинами. На ньому теж була прив'язка до підпорядкування. І теж на найсильнішого вогняного мага.

— А якщо господар замку сильніший? — спитав Бахлаш, мабуть здогадавшись, чому Велівера вирячився на стражника.

— Тоді я не зміг би з такою легкістю захопити корабель.

Пірат тільки хмикнув і помахав рукою, кличучи супровід, що затримався. Чи вважав, що йти натовпом безпечніше, чи хотів виглядати величніше.

— А ще в них може бути та гидота, якою нас приспали, — сказав Юміл, коли всі підійшли. — Тож тримайтеся до мене ближче. Далеко розтягнути щит, що відсікає пил, я не зможу. У мене взагалі із захисними плетіннями деякі проблеми.

— Зате з атакуючими повний порядок, — сказав один із нічних вовків і пірати ввічливо посміялися.

Захопити замок виявилося не складніше, ніж корабель. У ньому всі, починаючи від воїнів і закінчуючи поломийкою ходили все з тією ж прив'язкою. Юмілу вони кланялися так, наче знали його все життя. Велівера навіть запідозрив, що вони бачать на його місці свого господаря, бо просто не здатні якось інакше бачити сильного мага вогню.

А ось сам господар гостям здивувався.

До нього довела молоденька служниця, яка щосили намагалася не дивитися на капітана Бахлаша. Чи він їй так сподобався, чи налякав. Довівши гостей до дверей господарського кабінету, дівчина відкланялася і практично втекла. Юміл провів її поглядом, заніс руку щоб постукати, а потім хмикнув і просто відчинив двері.

І перше, що побачив — дуже здивований погляд прима со-Муран.

Людина, що стояла перед столом прима, повільно обернулася і привітно посміхнулася. Як старому знайомому.

— Цілитель, — представив Юміл цю людину капітанові Бахлашу.

Навіщо й сам не знав. Може, тому, що треба було заговорити. А вітати прима зовсім не хотілося.

— Ви як… — Со-Муран скочив на ноги і штовхнув доволі об'ємним животом стіл, змусивши задзвеніти три пляшки, що стояли рядком.

— Вийдіть! — коротко наказав цілителеві Юміл.

Чоловік у відповідь вклонився і з гідністю вийшов, не зважаючи на вимоги господаря залишитись.

— Бачите, капітане, прив'язка на підпорядкування дуже погана ідея, — сказав Велівера пірату.

— О, так, рідкісне лихо, незважаючи на те, що нам згодилося, — погодився Бахлаш і чемно схилив голову перед примом.

— Ви як… — знову спробував щось сказати.

— Сядьте! — наказав йому Юміл.

Прив'язки на сильного вогняного мага у со-Муран не було. Він і сам був вогненним магом. Середньої сили, наскільки зміг визначити Велівера. Нічний вовк, що залишився охороняти корабель, і то був сильніший. Але, незважаючи на відсутність прив'язки, прим слухняно сів і похмуро задихав.

— Хто ви? — спитав він, надихавшись.

— Юміл Велівера, — представився нечемний гість. — А це мій супровід. Їх разом зі мною приспали та затягли на корабель. Не вмієте ви запрошувати в гості?

Прим знову задихав, а потім розгублено промовив:

— Але ж цього не може бути.

Юміл тільки посміхнувся.