Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата. Спадкоємці, Тетяна Гуркало"
- Жанр: Фентезі
- Автор: Тетяна Гуркало
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Імператор помер, як належить імператорам — тихо, мирно, без суєти та безглуздого опору смерті. Щоправда, багато хто б не погодився з правильністю цієї смерті. Вони вважали, що імператори повинні, як мінімум, гинути на полі бою і, як максимум, бути вбиті змовниками. Або у своїй спальні, за допомогою отруєного кинджала в чарівних ручках фаворитки, або під час якоїсь церемонії — найманим вбивцею.
Загалом, думки щодо гідної імператора смерті в різних людей були різні. На всіх все одно не догодиш. Втім, імператор Мален догоджати не збирався. А палацовий цілитель ще й стверджував, що ця велика людина на смертному одрі встигла посміятись над кимось. Щоправда, над ким саме і чому він, на жаль, не зрозумів. І тепер половина палацу мучилася через незадоволену цікавість.
Церемонія поховання була урочиста і певною мірою святкова. Багато придворних відверто нудьгували. Інші говорили про щось своє. А якийсь офіцер, перебрав, і голосно, зовсім недоречно розреготався, але був тут же битий в бік гострим ліктем пильної дружини і миттєво замовк.
Везли імператора, як і належить, у вистеленому шовком і хутром візку. Тягнули його не коні, а дужі юнаки. Доходячи до чергових сходів, вони дружно хекали, піднімали цей катафалк на плечі і так долали перешкоду. А враховуючи, що сходів у місті було безліч, незабаром ці юнаки були втомлені і зовсім не такі ошатні, як на початку шляху.
Дотягти імператора їм слід було до сімейної усипальниці у старій печері. Це простих людей спалювали і попіл розсіювали над морем. Імператорам, та й іншим високонародженим такого не належало. Та й народу на останньому шляху імператора Малена зібралося багато. Не можна було його розчаровувати. Наряджені, як на свято мами піднімали над натовпом дітей, щоб ті могли зазирнути в візок і помилуватися його вмістом. Діти через малоліття, не розуміли, навіщо це потрібно, та й куди дивитися, і залишалися абсолютно байдужими. Зате дівчата, що гронами звисали над балконними перильцями, шепотілися, блідли і створювали кола, що охороняли від усього злого.
Імператриця Кадія неспішно йшла за возом і старанно зображала смуток. Виходило в неї так собі. Вона весь час примудрялася замислитись про сторонні речі, і обличчя ставало дещо мрійливим. До того, що чоловік ось-ось помре, вона давно звикла. А особливо теплих стосунків між ними ніколи не було.
Принц Ромул зображати смуток і не намагався. Його обличчя було безпристрасним, погляд спрямований поверх воза, а крок чіткий і вивірений. Жалобний оливковий колір костюма йому личив набагато більше, ніж матері, та й багатьом учасникам церемонії, і на принца із задоволенням зазиралися різновікові городянки, а потім шепотілися про те, який гарний у них буде імператор.
Допущені до церемонії високонароджені явно нудьгували, але старанно робили урочисті обличчя. Трохи пожвавилися шляхетні чоловіки і жінки тільки коли віз, нарешті, дотягли до похоронної печери, і настав час церемонії покладання квітів. Через буквально п'ять хвилин віз був весь у цих квітах, як польових, так і садових, а бажаючі їх покласти не закінчувалися. Ще й особливо влучні городяни примудрялися докинути свої букети.
Юнаки, які мали ще затягти візок у печеру, з тугою дивилися на дійство і втішали себе тим, що не кожному випадає можливість дотягнути імператора до усипальниці. Буде, що потім розповісти.
Коли охочі покласти квіти, нарешті, закінчилися, бідний імператор буквально потопав у цій пишноті. Юнаки, з тугою перезирнувшись, відтягли натужно скриплячий візок у печеру. Чинно поспостерігали за тим, як упокоювачі перекладають тіло в саркофаг, заливають маслами і накривають кришкою. Потім допомогли розкласти довкола саркофага букети і, нарешті, з почуттям виконаного обов'язку потягли віз на вулицю.
Глядачі, благородні й не дуже, вислухали промову головного упокійника, довідалися, що на імператора чекає світле і спокійне посмертя, і були відпущені. Щоправда, ніхто йти не став. Всі з цікавістю поспостерігали за тим, як запечатують вхід у печеру і почали розходитися тільки після цього, ділячись враженнями зі знайомими та передчуваючи церемонію покладання імператорського вінця на голову принца Ромула. Ця церемонія буде набагато цікавішою і довшою за поховання. А ще після неї напевно викотять бочки з вином. Тож побувати на ній хотіли всі.
І тільки упокійники пильно несли варту біля печери, чекаючи поки сяде сонце, завершивши останній день імператора Малена. Їм можна буде розійтися лише після цього. Тому що духи йдуть разом із сонцем, а раніше їх слід охороняти. Щоб ніхто не потурбував.
В усипальницю упокійники не заглядали, навіть після заходу сонця — зривати печатки заради цікавості недобре. Але якби за якоюсь потребою зазирнули, дуже здивувалися б.
Як тільки на небі з'явилися перші зірки, стрічки, якими були перев'язані пишні букети жасмину, що зацвів не вчасно і не без допомоги магії, засвітилися, потім спалахнули вогнем, чомусь не обпаливши квіти, і розсипалися легким попелом. А над жасминовими букетами неясно засвітилися ниточки-павутинки. Вони трохи повисіли так, потім, немов гнані протягом, повільно попливли повітрям, переплелися одна з одною і склалися в стародавній символ-печать «Утримання». І лише після цього у печері з'явився дух імператора Малена. Він озирнувся, невагомо поплескав долонею над своїм саркофагом, а потім доторкнувся до символу і зник.
***
А десь досить далеко від столиці, на крихітному кам'янистому острівці, довкола накресленого крейдою ритуального малюнка сиділа незвичайна компанія. Ця компанія була одягнена в темні вовняні плащі з капюшонами і нагадувала дивовижних птахів, що сиділи на камінні. Сиділи люди справді на камінні, спинами один до одного, немов були вартовими, що охороняли малюнок від невідомого чудовиська, яке ось-ось виповзе з моря. Ритуальна зірка ж була намальована на гладенькому, мов спеціально відполірованому п'ятачку.
Люди сиділи, нерухомо, мов скам'янілі.
Море шуміло.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліїн із роду со-Ялата. Спадкоємці, Тетяна Гуркало», після закриття браузера.