Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— На жаль, — сказав граф Монте-Крісто, — можу засвідчити, що пан Моррель не може поступитися своїм конем: лишити його в себе — це для нього питання честі.

— Як це?

— Він заклався, що об’їздить Медеа за півроку. Розумієте, пані баронесо, якщо він розлучиться з цим конем до кінця цього терміну, то не лише програє заклад, а ще й будуть казати, що він злякався. А капітан спагі, навіть задля примхи гарної жінки — хоч це, як на мене, одне з найбільших святощів у вашому світі, — не може допустити, щоб про нього поповзли такі чутки.

— Ось бачите, пані баронесо, — із вдячністю всміхнувшись графові Монте-Крісто, сказав Моррель.

— До того ж, як мені здається, — сказав Данґляр із робленою усмішкою, що не дуже приховувала його похмурого тону, — у вас і так чимало коней.

Пані Данґляр зазвичай не пускала плазом таких витівок, та, на превеликий подив юнаків, вона вдала, ніби не чує, і нічого не сказала на те.

Граф Монте-Крісто, у якого те мовчання викликало посмішку, тому що свідчило про незвичне смирення, показував баронесі дві велетенські вази з китайської порцеляни, на них звивалися морські водорості такої величини і такої роботи, що, здавалося, тільки сама природа могла створити їх такими могутніми, соковитими і майстерно переплетеними.

Баронеса була в захваті.

 — Та в них можна посадити цілий каштан із Тюїльрі! — вигукнула вона. — Як примудрилися обпалити оці озіяки?

— Люба пані, — сказав граф Монте-Крісто, — хіба можемо відповісти на це ми, люди, що вміють робити статуетки і скло, що тонше, ніж серпанок? Це робота інших століть, у певному розумінні, творіння духів землі та моря.

— Та невже? І якої епохи вони стосуються, бодай приблизно?

— Цього я не знаю, я тільки чув, що якийсь китайський імператор звелів побудувати особливу піч для обпалювання, і в тій печі одну за одною обпалили дванадцять таких ваз. Дві з них репнули у полум’ї, решту десять занурили в море на глибину трьохсот футів. Знаючи, що від нього вимагається, море оповило їх водоростями, укрило коралами, обсадило мушлями, на неймовірній глибині все це злютували два століття, тому що імператора, якому закортіло це зробити, змела революція, і після нього лишився тільки манускрипт, який свідчив про те, що вази обпалили й опустили на морське дно. За двісті років знайшли той манускрипт і вирішили дістати вази. Водолази у спеціальному обладнанні розпочали пошуки в тій бухті, куди їх опустили, та з десяти ваз вони знайшли тільки три, решту змили і розбили хвилі. Я люб­лю ці вази, часом я уявляю собі, як у глибину їхню з подивом кидали свій тьмяний і холодний погляд таємничі, жаскі, безформні чудовиська, яких можуть бачити лише водолази, і що сила-силенна рибин ховалася в них від переслідування ворогів.

Тим часом Данґляр, що був байдужий до чудасій, несамохіть обривав одну за одною квіти з пречудового помаранчевого деревця; скінчивши з тим деревцем, він узявся до кактуса, та той виявився не такий піддатливий і боляче вколов його.

Тоді банкір здригнувся і продер очі, наче прокинувшись зі сну.

— Бароне, — усміхаючись, сказав йому граф Монте-Крісто, — вам, любителеві малярства і власникові таких чудових робіт, я не зважуся вихваляти мої картини. Та ось усе ж таки два Гоббеми, Паулюс Поттер, Міріс, два Герарди Доу, Рафаель, Ван Дейк, Сурбаран і два-три Мурільйо, які гідні того, щоб їх вам представили.

— Зачекайте! — вигукнув Дебре. — Оцього Гоббему я впізнаю.

— Справді?

— Авжеж, його пропонували Музеєві.

— Там, здається, нема жодного Гоббеми? — устряв граф Монте-Крісто.

— Нема, та, попри це, Музей відмовився його придбати.

— А чому? — запитав Шато-Рено.

— Ваша наївність просто-таки чарує; а тому, що в уряду нема на це коштів.

— Перепрошую, — сказав Шато-Рено. — Я вже вісім років чую це щодня і й досі не можу звикнути.

— Згодом звикнете, — відказав Дебре.

— Ох, навряд, — відказав Шато-Рено.

— Майор Бартоломео Кавальканті, віконт Андреа Кавальканті! — доповів Батістен.

У довгій чорній єдвабній краватці допіру з крамниці, старанно поголений, із сивими вусами, із упевненим поглядом, у майорському мундирі, оздобленому трьома зірками і п’ятьма хрестами, із бездоганною поставою старого вояка, — таким з’явився майор Бартоломео Кавальканті, уже знайомий нам дбайливий батько.

Поруч, з усмішкою на вустах, ішов гарно вбраний віконт Андреа Кавальканті, точнісінько так знайомий нам його слухняний син.

Моррель, Дебре і Шато-Рено розмовляли поміж собою й позирали то на батька, то на сина і, звісно ж, затримували погляди на цьому останньому, ретельно його вивчаючи.

— Кавальканті! — мовив Дебре.

— Гучне ім’я, нехай йому всячина! — сказав Моррель і собі.

— Еге ж, — сказав Шато-Рено, — це правда. Італійці називають себе гарно, та вбираються кепсько.

— Ви надто прискіпливий, Шато-Рено, — відказав Дебре, — його вбрання чудово пошите і новісіньке.

— Оце мені й не до вподоби. У цього добродія такий вигляд, наче він вбрав його вперше в житті.

— Хто вони такі, ці панове? — запитав Данґляр у графа Монте-Крісто.

— Та ж ви чули, це Кавальканті.

— Це тільки наймення, воно нічого не каже мені.

— Авжеж, ви ж не обізнані з нашою італійською шляхтою — сказати «Кавальканті» означає сказати «вельможа».

— Великий маєток? — запитав банкір.

— Казковий.

— Що вони роб­лять?

— Марно силкуються протринькати його. До речі, вони акредитовані на ваш банк, вони мені сказали це, коли були у мене позавчора. Я навіть заради вас і запросив їх. Я познайомлю вас із ними.

— Здається, вони дуже добре балакають французькою, — сказав Данґляр.

— Син виховувався в якомусь коледжі на півдні Франції, здається, чи то в Марселі, чи десь поблизу нього. Зараз він просто-таки у захваті.

— Від чого? — запитала баронеса.

— Від француженок, мосьпані. Він дуже хоче побратися з парижанкою.

— Ти ба, що вигадав! — стенувши плечима, сказав Данґляр.

Пані Данґляр кинула на чоловіка погляд, що передніше означав би бурю, та й цього разу промовчала.

— Барон сьогодні начебто в кепському гуморі, — сказав граф Монте-Крісто пані Данґляр, — чи не хочуть його часом зробити міністром?

— Наскільки мені відомо, поки що ні. Я радше схильна гадати, що він грав на біржі і програв, а тепер не знає, на кому зірвати досаду.

— Пан і пані де Вільфор! — виголосив Батістен.

До покою увійшов королівський прокурор із дружиною.

Попри його самовладання, Вільфор був помітно схвильований. Потискаючи його долоню, граф Монте-Крісто завважив, що вона тремтить.

«Їй-богу, тільки жінки можуть приставлятися», — мовив собі граф Монте-Крісто, дивлячись на пані Данґляр, що всміхалася королівському прокуророві й цілувалася з його дружиною.

Після того, як вони привіталися, граф Монте-Крісто помітив, що Бертуччо, який до того порався в буфеті, промкнувся до маленької вітальні, що прилягала до тієї, де перебували гості.

Він підійшов до нього.

— Що вам потрібно, Бертуччо? — запитав він.

— Ваша ясновельможність не