Читати книгу - "Вовк-тотем"

Чень Чжень заціпеніло стояв декілька секунд, а потім злякано запитав:

— Справді мені можна утримувати його далі? Чому? Я вже сам почав боятися, що завдаю бригаді багато збитків, а це — й для вас зайвий клопіт. Я саме збирався зробити для Вовчика шкіряний намордник, щоб він не міг вити.

Улзій сказав:

— Пізно, уже всі вовчиці знають, що у вашій юрті є вовченя. Я думаю, що сьогодні вночі вовчі зграї обов’язково прийдуть. Однак загони в нашій бригаді стоять табором щільно, людей, собак і рушниць багато, тож вовкам ніяк буде діяти. Я більше боюся, що буде, коли ми повернемося до осіннього пасовища, тоді табір розпорошиться і на вас чекатиме серйозна небезпека.

Чень Чжень сказав:

— Однак до того часу наші троє цуценят виростуть і в нас буде вже п’ятеро собак, а ще й Ерлан, який уміє вбивати вовків. А під час нічного чергування ми будемо частіше вибігати назовні, крім того, можемо ще й хлопавки запускати. Ми не боїмося вовків.

— Тоді подивимось, — відповів Старий.

Однак Чень усе ще почувався дуже неспокійно й, не витримавши, запитав:

— Батьку, коли так багато людей змушували вас віддати наказ убити Вовчика, як вам удалося їх умовити?

— У цей час вовчі зграї здебільшого крадуть коней і жеребців, — відповів Старий, — тож табуни зазнають найбільших збитків. А якщо вовченя зможе привабити вовчі зграї сюди, табунам буде легше, а конопасам — краще. І з нашими табунами не станеться нової пригоди.

Улзій сказав Ченю:

— З того, що ти взявся виховувати вовка, є хоч ця одна користь — зменшиться тиск на табуни… Однак у жодному разі не дозволяй йому тебе вкусити — це вже не іграшки. Одного разу тут знайшовся один заробітчанин, який заліз уночі до родини скотаря, щоб украсти сухого коров’ячого кізяка, однак його вкусив собака цього скотаря, так він ледь не захворів на сказ і його відправили до лікарні. Я вже сказав Сяо Пену піти до Комітету пасовища й узяти ліки.

Старий Біліґ і Улзій сіли на коней і поквапилися до табунів. Адже там неодмінно знову щось трапилося. А Чень, який дивився вслід двом вихорам жовтої куряви, не знав, розслабитися йому чи хвилюватися.

Раніше князівство Цзінь було землями кочовиків жунді. Чен-ван наділив свого молодшого брата по матері Шу Юя титулом танського «хоу». Усередині держави Тан «землі розподіляли жуни» («Цзочжуань», 4 рік правління Дін-ґуна), тобто земля тут ділилась на пасовища згідно зі звичаями жунді, а не так, як у хліборобських районах Лу і Вей, де за законом виділялись орні землі. Син Шу Юя Сє-фу перейменував князівство на Цзінь.

Чень Чжень узяв дві останні в юрті смужки в’яленого м’яса, додав до них овечого лою й зварив Вовчику густу кашу з м’ясом. Малий потребував дедалі більше їжі, й цілої каструлі йому було вже замало. Чень зітхнув і поспішив до юрти, щоб швидше заснути й підкріпити свій дух перед ще більш небезпечною битвою наступної ночі. Однак близько першої години по обіді його розбудив шум надворі, тож він підхопився й вибіг з юрти.

Чжан Цзіюань, верхи на коні, навантаженому якимись речами, заїхав прямо на вільний простір біля дверей юрти. Його кінь спереду був увесь у крові, чогось жахався й не хотів наближатися до воза. Собаки теж скупчилися там, оточивши вершника й люто розмахуючи хвостами. Чень протер ще заспані очі й тоді ще дужче злякався — виявилося, що поперек сідла Чжана Цзіюаня лежить поранене лоша. Він кинувся вперед і, затягнувши вуздечку, вгамував коня. У боротьбі з болем лоша піднімало голову, з кількох ран на його грудях і шиї все ще текла кров, забарвлюючи в червоний колір сідло й коня під ним. Великий кінь витріщав налякано очі, сопів, роздуваючи ніздрі, одна його передня нога невпинно тремтіла, а інша — час від часу рила копитом землю. Чжан Цзіюань сидів на крупі коня позаду сідла, тож йому було незручно зістрибнути на землю. Він також боявся, що знекровлене лоша впаде великому коневі під копита, тож змушений був тільки криком заспокоювати коня. Чень поспішив ухопитися однією рукою за передню ногу лошати, тоді Чжан Цзіюань із великим зусиллям вийняв свою праву ногу зі стремена й обережно спустився на землю, намагаючись не впасти.

Хлопці, опинившись по різні боки коня, обережно підняли лоша і помалу опустили його на землю. Великий кінь рвучко обернувся й витріщився на лоша поглядом, сповненим болю. Воно вже навіть не піднімало голови, а тільки жалібно дивилося на людей своїми прекрасними чорними очима й стиха стогнало від болю. Воно також упиралося передніми копитами в землю, але вже не могло підвестися. Чень поспішно запитав:

— Його ще можна врятувати?

— Бат уже оглянув його рани, й сказав, що вже нічого не зробиш, — відповів Чжан. — Ми вже давно не їли м’яса, тож хутчій заріжемо його, поки воно ще живе. Саацерен щойно відвіз ще одного пораненого до родини Біліґа.

Серце Ченя тьохнуло. Він приніс Чжану миску води, щоб той помив руки, й поспішив спитати:

— З табуном знову щось сталося? Збитки великі?

Чжан Цзіюань засмучено