Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

я дізнався, що будь-яким телеграфом орудує нещасний службовець, який отримує щорічно тисячу двісті франків і цілісінький день споглядає не небо, як ото астроном, не воду, як ото рибалка, не краєвид, як ото мандрівець, а таку саму комаху з білим черевом і чорними лапами, свого кореспондента, що перебуває за чотири чи п’ять льє від нього. Тоді мені стало цікаво поглянути зблизька на цю живу лялечку, на те, як вона з глибини свого кокона грається з  сусідньою лялечкою, сіпаючи шворку за шворкою.

— І ви туди їдете?

— Я туди їду.

— На який телеграф? Міністерства внутрішніх справ чи Обсерваторії?

— Нізащо; там я зустріну людей, що захочуть розповісти мені те, чого не хочу я знати, і будуть силоміць пояснювати мені таємницю, якої й самі не тямлять. Нехай йому дідько, я хочу зберегти мої ілюзії про комах, досить того, що я згубив ілюзії щодо людей. Тож я не подамся ні на телеграф міністерства внутрішніх справ, ні на телеграф Обсерваторії. Мені потрібен телеграф на привіллі, щоб побачити без прикрас того нещасного чоловічину, що закам’янів у своїй вежі.

— Хоч ви і шляхетний вельможа, але чоловік ви дуже чудний, — сказав Вільфор.

— Яку лінію порадите ви мені оглянути?

— Ту, де зараз точиться найжвавіший обмін повідомленнями.

— Пречудово. Значить, іспанську?

— Авжеж. Хочете лист від міністра, щоб вам пояснили...

— Ні, ні, — відказав граф Монте-Крісто, — навпаки, я ж кажу, що нічого не хочу розуміти. Від тієї миті, як я щось уторопаю, телеграф перестане існувати для мене і залишиться тільки знак, якого послав пан Дюшатель чи пан де Монталіве і якого передали байоннському префектові у вигляді двох грецьких слів: τῆλε[57], γράφειν[58]. А я хочу лишити у всій її чистоті комаху з чорними лапами і страшне слово, і зберегти всю мою повагу до них.

— То їдьте хутчій, адже за дві години геть смеркне, і ви нічогісінько не побачите.

— Ви лякаєте мене! А який із них ближчий?

— На шляху до Байонни?

— Авжеж, хоча б на шляху до Байонни.

— Шатійонський.

— А після Шатійонського?

— Здається, на вежі Монлері.

— Дякую вам, до побачення! У суботу розповім вам про мої враження.

У дверях граф Монте-Крісто зіткнувся з нотаріусами, які допіру позбавили Валентину спадку й ішли собі, радіючи з того, що здійснили правочин, який завдав їм неабиякої честі.

IV. Як садівника порятували од вовчків, що їли його персики

Не того ж таки вечора, як він ото казав, а наступного ранку граф Монте-Крісто виїхав через заставу Анфер, попрямував Орлеанським шляхом, поминув село Ліна, не зупиняючись коло телеграфу, що натоді саме рухав своїми тонкими довгими руками, і дістався вежі Монлері, що була розташована, як усі знають, на найвищому пагорбі однойменної долини.

Біля узгір’я граф Монте-Крісто вийшов із ридвана і вузькою крутою стежиною завширшки з півтора фута почав підніматися нагору; сягнувши вершини, він опинився перед огорожею, де вже зеленіли плоди, що заступили рожеве й біле квіття.

Граф Монте-Крісто почав шукати хвіртку і незабаром знайшов її. То була дерев’яна решітка на завісах із вербової лози, а замикалася вона за допомогою цвяха і мотузка. Граф Монте-Крісто відразу ж упорався з тим причандаллям, і хвіртка відчинилася.

Він опинився у маленькому садочку футів із двадцять завдовжки і з дванадцять завширшки; із одного боку він був облямований тією частиною загороди, де було хитре причандалля, яке ми вже змалювали під назвою хвіртки, а другою прилягав до старої вежі, оповитою плющем і заквітчаної жовтими левконіями та гвоздиками.

Ніхто не сказав би, що та вежа, уся у зморшках і квітах, мов бабуня, яку прийшли привітати внуки, могла б розповісти чималенько жахливих драм, якби в неї був ще й голос на додачу до тих грізних вух, які давнє прислів’я визнає за стінами.

Через садок можна було пройти доріжкою, посипаною червоним піском і обсадженою густим самшитом, що ріс тут, либонь, уже довгенько, — його відтінки захопили зір Делякруа, нашого сучасного Рубенса. Доріжка та мала вигляд вісімки, вона повертала й перепліталася, тож на місцині, що мала площу кроків із двадцять, можна було прогулятися, ступнувши кроків із шістдесят.

Ніколи ще Флорі, веселій і юній богині добрих латинських садівників, не служили так запопадливо і щиро, як у тому маленьку садочку.

Справді, на двох десятках ружових кущів у горідчику не було ані однісінького листочка зі слідами мух, жодної жилочки, попсованої зеленими попелицями, що плюндрують і поїдають рослини на вогкому ґрунті. Адже в садку було досить-таки вогко, про що свідчила чорна, мов сажа, земля і густе листя дерев. Утім, природну вогкість швидко заступила б штучна, завдяки діжці зі стоячою водою, закопаній у кутку того саду, де у зеленій рясці непорушно завмерли ропуха і жаба, які, певне, через невідповідність характерів, постійно сиділи із протилежних боків кола, обернувшись одне до одного спинами.

На доріжках не було жодної травинки, у горідчику жодної бур’янини; жодна пані не пестить і не поливає так ретельно кактуси, герані й рододендрони у своєму квітнику, як це робив господар того садка, якого ще не видно було.

Зачинивши за собою хвіртку і зачепивши шворку за цвях, граф Монте-Крісто зупинився й уважно озирнув той маєточок.

— Напевно, телеграфіст має садівників або ж і сам захоплюється садівництвом, — сказав він собі.

Зненацька він натрапив на істоту, що зачаїлася за візком із листям, ось та істота зі здивованим вигуком випросталася, і граф Монте-Крісто побачив куцого чоловічка, якому було років із п’ятдесят, — він збирав суниці й розкладав їх на виноградному листі.

У нього було дванадцять виноградних листків і майже стільки ж ягід суниці.

Підводячись, чоловічок мало не впустив додолу ягоди, листки і полумисок.

— Збираєте врожай? — усміхнувся йому граф Монте-Крісто.

— Вибачте, пане, — відказав чоловічок, прикладаючи руку до картуза, — я, щоправда, не нагорі, але я допіру звідти зліз.

— Не турбуйтеся через мене, друже мій, — сказав граф Монте-Крісто, — збирайте ягоди, якщо це ще не всі.

— Лишилося ще десять, — відказав чоловічок, — бачите, ось одинадцять, а в мене їх двадцять одна, на п’ять більше, ніж торік. Воно й не диво, весна цього року була тепла, а суницям, пане, треба сонечко. Тим-то замість шістнадцяти, які були торік, у мене тепер, бачте, одинадцять уже зібраних, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять... О Боже, двох нема! Вони ж іще вчора були, мосьпане, вони були тут, я певен цього, я їх полічив. Либонь, це син тітоньки Сімони набешкетував, я бачив, як він сьогодні вештався тут уранці! Ото шибеник малий, краде у садку! Мабуть, не знає, чим це може скінчитися!

— Авжеж, це не жарт, — сказав граф Монте-Крісто. — Але треба взяти до уваги молодість злочинця і бажання поласувати.

— Авжеж, — відказав садівник, — та мені не легше від цього. Проте ще раз прошу вибачити мені, шановний пане... може, ви начальник, а я змушую вас чекати?

Він перелякано розглядав графа Монте-Крісто і його блакитний фрак.

—