Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 "Неймовірні пригоди", Yu Lee"

– Де тебе носило? – іноді він мене просто дивує. Або він знову заснув і блукав як сновида, або ж він залишив свій пост вартового і пішов уночі на прогулянку. І судячи з його вигляду, ця подорож була не дуже вдалою.

– Що? Я тут був, спав! Але якось невдало лежав. Може, не помітив, що постелився на камені... – дивувався Том, чому все тіло його ниє. – А з тобою що? Виглядаєш не дуже, я навіть сказав би, що таке враження складається, ніби ти випадково прірву не помітила, і скотилася вниз.

– Ха, ха! Дуже смішно! Я взагалі теж спала! – відмахнулась я. – Стоп, я не зрозуміла, а чому ти не чергував? Ти знову заснув? На нас могли напасти!! – помітила я його помилку.

– Я думав, що сьогодні ти чатуєш, – здивувався він.

– А хіба не я тобі вчора ввечері казала, що сьогодні ти на варті! Що взагалі за справи… Так, діла не буде, ми так  ні до чого не дійдемо, – вирішила я. – Ану, подай мені мою торбу. У мене там люстерко було, – все ж таки моє самопочуття мене турбувало. Коли я полізла в торбинку за люстерком, то натрапила на Фумі.

– «Доброго ранку, ну а які були твої пригоди цієї ночі?», – запитала я, вирішивши, що вже нічому не здивуюся.

Лисиця нічого не відповівши, ніби злякалася, швидко вистрибнула з сумки. Обережно підійшовши до мене вона почала принюхуватися, через хвилину, те ж саме вона проробила з Томом і нарешті я почула висновок.

– «З вами, щось не так. Ваш особистий запах трохи змінився. Я чую в ньому щось стороннє. Можна навіть сказати що неземне. Я такого ще не зустрічала», – її слова мене трохи спантеличили, бо я не зовсім усвідомила значення сказаного і як таке взагалі може бути. Я сіла на землю і дивилася то на лисицю, то на Тома. А він з подивом дивився на мене, бо сам не чув, що сказала лисиця.

– «Як тебе розуміти? І як взагалі таке можливе?» – запитала я.

– «Не знаю, з цим треба розібратися. А починати треба з цього місця», – вказала вона на галявину.

– «Чому ти так думаєш? З цим місцем щось не так? Хоча я теж помітила, що тут якась аномальна тиша», – зізналася я.

– «Так, тут дуже тихо, і взагалі немає ніякої живності крім рослин. Таке враження, що цей ліс проклятий чи що».

– «Як проклятий? Нічого зі знайомих мені відьомських чи магічних проклять тут немає. Інакше я б точно хоч щось помітила».

– «Розберемося, але зараз краще забратися звідси якнайдалі, бо невідомо, що ще може статися», – порадила вона.

– «Слушна думка!» – погодилася я з нею, тому що і сама відчувала, що тут щось не те. – Томе, збирай речі! Ми негайно їдемо! – у цей час я все ж таки глянула на своє відображення, і вигляд м'яко кажучи був у мене пошарпаний.

– Що, вже? Ми ж ще не поснідали? Може, краще спочатку поїмо, а потім поїдемо? – благав він мене, але я розуміла, що тут не можна залишатися ні хвилини. Тому я швидко почала збиратися і паралельно розповідати те, про що щойно говорила з Фумі. Том досі засмучувався від того, що не може її чути, але з аргументами все ж таки вирішив не сперечатися. І до речі питання, де всю ніч була лисиця теж залишилося відкритим, адже вона так і не сказала. А те, що тут її не було, це точно, адже тоді вона знала б, що трапилося з нами.

Ми їхали, але ліс якимось чином не давав нам з нього вийти. Ми то колами їздили, хоч здавалося, весь час їхали прямо, то постійно наштовхувались на якісь урвища. Але все ж таки ми якось вибралися з нього, приїхавши до найближчого села виснажені й пошарпані.

 У ньому виявилося досить тихо, поселення називалося Лакусом і не далеко знаходилися яблучні сади, в яких зараз розпочався сезон збирання врожаю.

Знайшли ми  заїжджий двір лише ближче до вечора, і взяли там дві окремі кімнати, врешті-решт витративши на вихід із лісу майже пів дня, а потім ще пошук місця, де б заночувати. Коли я вийшла надвір подихати свіжим повітрям, то побачила що на лавці сиділа якась бабця. І я вирішила розвідати обстановку розпитавши місцевих жителів, а ясна річ, чим старший співрозмовник, тим більше інформації чи пліток можна дізнатися. І доки я з нею сиділа, переді мною дійсно відкрилося багато чого містичного, пов'язаного з найближчим лісом. Те, що там немає тварин, це ми й так з'ясували, а ось те, що там діялося, за словами очевидців, це щось вельми загадкове. І як виявилось, те, що ми пішли з лісу, було не найкращою ідеєю.

Як сказала бабця, за стародавніми легендами, які передаються в Лакусі, у цьому лісі є галявина, на якій ведеться вічна битва Етидів і Лутидів місяців. Ці істоти зовні однакові, тільки розділені місяцями і відрізняються кольором візерунка на шкірі, в одних він синюватий, а в інших червоний. У ніч, коли повні місяця разом як одна і все довкола просто дихає магією, ці істоти шукають собі оболонку, щоб використати її тіло для битв. Які тривають за періодом повні три ночі. Це схоже на прокляття всередині людини, як тільки той, кого вони обрали, засинає, істота, що до цього сидить всередині, відразу ж обволікає його і жертва вже не прокинеться до того моменту, поки місяць не сховається за горизонтом. І так треба протриматись три ночі. Людина помирає всередині істоти тільки в тому випадку, якщо її смертельно поранили, але це буває рідко, оскільки смерть людини означає смерть і самої істоти, тому все відбувається на тонкій межі. Після трьох днів битв, жертва стає вільною від створіння, що сидить у ній, і куди вони діваються після, ніхто не знає.