Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Старий ти з лиця, Фреде.

— Я почуваюся старим. Але це ліпше за альтернативу.

Голден підняв свою склянку:

— За тих, хто не з нами!

— За тих, хто не з нами, — повторив і Фред, і вони обидва ковтнули напій. — Щораз, як тільки побачуся з тобою, так цей список і подовшає.

— Жаль мені Бугая, але тим самим чи не порятував він ту сонячну систему? Наскільки я його знав, він, либонь, сприйняв це як копняк в зад.

— За Бугая! — мовив Фред, знову підносячи свою склянку.

— І за Сем, — додав Голден, підносячи й свою посудинку.

— Небавом покочусь я у відставку, тож хотів би звести наші з тобою порахунки докупи.

— Стривай-но! Що ще за відставка така? Від роботи — чи так, як повідставлялися Бугай і Сем?

— Ну так легко ти не здихаєшся мене. Мені треба лишити станцію Медіна позаду, — сказав Фред. І налив собі ще бурбону, так зосереджено втупившись у ту свою чару, неначе виконував бозна-яку тонку операцію. — Таж уся діяльність — вона ось тутечки.

— Та невже? Чув я краєчком вуха, ніби та генсечка ООН улаштовує з прем’єром Марса якусь посиденьку. Гадалося, що й ти туди гайнеш.

— Та нехай собі й набалакаються про все що завгодно. Справж­ня влада — вона в ось цій-о географії. Медіна вмостилася у тім осередку, що поєднує всі кільця. Саме тут іще довго-довго зосереджуватиметься всенька влада.

— А як довго, на твою думку, ООН з Марсом дозволятимуть тобі крутити весь цей балаган? Ти був зробив добренний початочок, але тим часом вони розжилися на купу ще й яких небезпечних кораблів, аби жбурнути їх на тебе, хай-но вони вирішать: пора вже заволодіти твоїм добром.

— Та ми з Авасаралою здебільшого даємо цьому сякий-такий лад. І докладемо зусиль, аби воно не вийшло з-під контролю. — Тут Фред зробив паузу, аби процідити довгенький ковток. — Але маємо дві чималі проблеми.

Голден поставив свою склянку. В голові йому почав світати здогад, що і його прохання знижки за ремонт, і сама надана йому знижка можуть виявитись аж ніяк не остаточною між ними оборудкою.

— Марс, — припустив Голден.

— Атож, Марс таки гине, — погодився Фред, і ще й головою кивнув. — І немає цьому ніякого впину. Але ж і в нас тут є жменька опівських екстремістів, що зчиняють галас. Отой торішній напад на Кал­лісто — це ж їхня затія. А водяний бунт на станції Паллада... І це ще ж не все. Піратство розвивається, аж гай шумить, і стільки є тих піратських кораблів із розкресленим колом, що мені це зовсім не до вподоби.

— Як на мене, то, хай там скільки в кого з них проблем, усе це можна легко залагодити, давши кожному в зуби по незайнятій ніким планеті.

Довгенько цідив Фред свій наступний ковток, перш ніж на це відповісти.

— Їхня позиція обумовлюється тим, що поясанська культура припоясана до космосу. Перспектива нових колоній, де тобі й повіт­­ря, і гравітація, підкошує економічну базу, від якої залежать поясани. Примусити всіх їх шугонути в гравітаційний колодязь — це є моральний відповідник геноциду.

Голден закліпав очима:

— Вільні планети — це... геноцид?

— Вони доводять, буцім пристосованість до низької гравітації не є ознакою якої б то не було неповноцінності; навпаки, саме це робить їх тими, ким вони є. А що не бажають вони жити на цій чи іншій планеті, то ми їх винищуємо.

— Гаразд, я ще розумію це небажання напомповуватися по пів року стероїдами та стимуляторами для збільшення кістяка. Але як же ми їх винищуємо?

— По-перше, не всі вони здатні це витримати. Але річ, як по правді, не в цьому. А в тому, що все воно, — мовив Фред, помахом руки обводячи космічний простір довкола станції, — дуже швидко й скінчиться, хай-но всяк отримає по планеті. Й скінчиться воно, як мінімум, на кілька поколінь. Як не навіки. І немає ніякого сенсу закидати оці зовнішні планети ресурсами а чи добувати корисні копалини з Пояса, якщо все це ми можемо знайти на дні граві-колодязя, плюс вільне повітря й прісну воду.

— То що ж виходить: якщо у них немає нічого того, що всім потрібне, то вони радше вимруть, голодуючи отут-о?

— Саме так вони це й бачать, — потвердив Фред. І якусь хвилину вони удвох мовчки попивали трунок.

— Атож, — порушив нарешті мовчанку Голден. — Ну, слушність якусь вони таки мають. Але невтямки мені, як їм зарадити цій безвиході.

— Є люди, котрі намагаються виплутатись. Але це вимога надмірної ціни.

— Каллісто й Паллада.

— А зовсім недавнечко вони на старому запліснявілому ваговозі здійснили напад на Землю.

Голден засміявся.

— Якось я нічого такого не читав про бомбардування Землі, тож це, либонь, не спрацювало?

— Ну, був то самовбивчий напад, і самогубство напівздійснилось. Оонівський патруль на високій орбіті перетворив ваговоза на хмаринку газів. Жодної шкоди планеті, й самі скупенькі вісті в пресі. Але може бути, що то була тільки спроба примірятись. Що вони задумали утнути таку собі театральну показуху: ось ми, мовляв. Поясани! Тремтіть перед нами! І страшно мені до всирачки, що ніхто ж не годен вирахувати, чим і як воно вишкіриться на людство...

***

Ледь похилий головний коридор житлового кільця станції Тайко був повен робітників. Голден не надто уважно придивлявся до станційних графіків, тож він тільки припускав, що юрби, які минають його, означають лиш одне: кінець якоїсь робочої зміни. Або ж це, можливо, якась планова, не тривожна, евакуація.

— Ой! Голдене! — зненацька вигукнув хтось із юрби.

— Привіт! — обізвався Голден, не відаючи, до кого звертається.

Він і досі не завдавав собі клопоту переживаннями щодо того, як давати раду своїй популярності. Зазвичай люди показували на нього пальцями, витріщалися, перешіптувались. А він знав: нічого образливого ті не мають на