Читати книгу - "Це не моя справа"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я заперечно хитнув головою.
— Жодного натовпу, лише ви та я.
Вона застигла у нерішучості.
— Ну, не знаю, чи мені слід іти туди. Мій тато каже, що страшенно розгнівається, якщо я коли-небудь потраплю на шпальти бульварної газети.
— Бульварної газети? А хто їм про це розкаже? — терпляче пояснив я їй.
Обличчя дівчини знову прояснилося.
— Як добре бути розумним. Знаєте, а я про це й не подумала! Ну що ж, гаразд. Ходімо!
Я допив своє віскі.
— Тут є десь поблизу гараж?
Вона кивнула.
— Так. До того ж великий. А навіщо він вам?
Я поплескав її по руці.
— Деякі американці полюбляють оглядати старі церкви. А я схиблений на гаражах. Ви би здивувалися, якби знали, як багато існує чудових старих гаражів. У них безліч усього цікавого.
— Але чому саме гаражі? — тупо спитала вона.
— А чому старі церкви? — парирував я.
Вона кивнула.
— Гадаю, ви праві. У мене був дядько, котрий обожнював відвідувати пивнички. Думаю, це те саме.
— Щось на зразок цього, — сказав я, йдучи з нею до дверей.
На сходах я зауважив огрядну жінку, яка підіймалася нам назустріч. Вона була в чорній сукні. Масивний золотий ланцюжок стискав її товсту шию. Чорне волосся зачесане назад, широке неприємне обличчя — суцільна маска з гриму. Я зробив крок убік, щоби пропустити її. Вона пройшла, кинувши на Крістал холодний погляд і не звернувши на мене жодної уваги.
Я витріщився на неї, і холодок пробіг мені поза спиною.
Бо то була місіс Брембі.
Розділ VIII
— Ви розумієте, що означає для жінки погана репутація? — спитала Крістал, сідаючи на край ліжка і схвально розглядаючи мою кімнату.
Я сховав капелюха в шафу і всівся у крісло.
— Приблизно здогадуюся, — відповів, посміхнувшись їй. — Але таке питання суто теоретичне на цьому етапі нашого знайомства. А чому ви питаєте?
Вона мотнула білявими кучериками.
— Мій тато каже, що якщо чоловік запрошує дівчину в свою спальню, то це — кінець її доброї репутації.
Я серйозно кивнув.
— Часом ваш тато каже мудрі речі, — зронив я, — але це не про мене. Ви не з тих, чию репутацію можна зіпсувати.
— Мені завжди здавалося, що в цьому є якась каверза, — озвалася вона, зітхнувши. — Зі мною ніколи нічого не трапляється. Направду мені дуже хочеться, щоб мене колись перестрів у темній алеї чоловік з палаючими очима. Я тинялася тими темними алеями до знемоги, але ще ні разу не зустріла там чоловіка з палаючими очима.
— Згадайте про Брюса й павука[12] та не полишайте спроб, — порадив я. — І рано чи пізно щось таке неодмінно трапиться.
Вона кивнула і зітхнула.
— Так, якщо я вже так довго чекала, то почекаю ще трохи. То я можу вже поглянути на ті ваші панчохи чи також маю чекати?
— Ви не тільки можете на них поглянути, а й забрати їх, — відповів я, виймаючи стос панчіх із шафи. — Ловіть!
І я кинув їй на коліна панчохи.
Поки вона тішилася своїми обновками, я запалив сигарету і викликав коридорного.
Зрештою, мої відвідини клубу «Блакить» не минули даремно. Великою удачею було зустріти там місіс Брембі. І добре, що вона мене не помітила. Крістал сказала, що бачить місіс Брембі у клубі регулярно — щочетверга. Здається, у неї якісь спільні справи з Джеком Бредлі, й, залагодивши їх та повечерявши, вона тут же вирушає додому. Ніхто не знав, хто вона, але місіс Брембі завжди вечеряла на самоті й відразу ж після трапези полишала клуб.
Ця інформація мене заінтригувала. Коли я вперше побачив місіс Брембі, вона справила на мене враження типової прибиральниці, а тому зустріти її у вечірньому вбранні було цілковитою несподіванкою. Я вирішив поділитися цією інформацією з Литтлджонсом. Можливо, це допоможе йому з’ясувати, яку ж подвійну гру веде місіс Брембі.
Відвідини клубного гаража також були плідними. Перше ж авто, яке я побачив у великому підвалі під клубом, виявилося стареньким «стандардом-14»[13], який переслідував мене в поїздці до Лейкема. Поступово всі частинки головоломки ставали на свої місця.
З якоїсь причини Джек Бредлі зацікавився моїми діями. Я був майже впевнений, що молодик, котрий переслідував мене, діяв за вказівкою Бредлі. Я думав, що Крістал зможе мене в цьому просвітити й повернувся до неї, щоб розпитати про це. Однак Крістал була цілковито поглинута примірянням панчіх.
— Не дивіться поки що, — захихикала вона, натягуючи панчохи на стрункі ноги. — Я зараз у дещо пікантній ситуації...
— Агов! Сховайте-но ваші ніжки! — сказав я, почувши тихий стукіт у двері. Потому ручка провернулася.
Якраз тієї миті, коли Крістал поправляла свою сукню, в номер увійшов коридорний. Його очі на мить здивовано розширились, і він запитально глянув на мене.
— Подвійне віскі й велику порцію джину з лаймом, — сказав я невимушено — так, наче Крістал була мені сестра.
Він мовчки нахилив голову і виплив з кімнати, однак його спина красномовно висловлювала осуд.
— Здається, я таки зіпсую свою репутацію, — зітхнув я, знову всідаючись у крісло. — Чи не поквапилися б ви і не покінчили з примірюванням панчіх до того, як він повернеться?
— То вони вам не подобаються? — ображено запитала Крістал. — А я гадала, ви витріщатиметеся на мої ніжки й милуватиметеся ними! — Вона взула черевики, розглядаючи свої ноги зі щирим захватом. — Вони чудові, чи не так? — вигукнула Крістал. — Не знаю, як вам і віддячити! — Вона кинулася до мене, всадилась на коліна й охопила мою шию руками. — Ви такий добрий і милий — обожнюю вас! — провадила вона далі, покусуючи мочку мого вуха своїми гострими зубками.
Я відштовхнув її, скочив на ноги і силоміць всадив її на стілець.
— Сидіть сумирно і будьте чемною, — сказав. — Хочу з вами поговорити.
— Говоріть, я слухаю, — озвалася вона, охопивши руками коліна та дивлячись на мене запаморочливими блакитними очима.
— Чи зустрічали ви коли-небудь у клубі молодика років двадцяти — стрункого, темноволосого, гладко поголеного — із землистим кольором обличчя? Носить сірий засмальцьований капелюх і водить той самий «стандард», який ми бачили у гаражі.
— Певно, ви говорите про Френкі, — тут же озвалася Крістал. — Він просто жахливий.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Це не моя справа», після закриття браузера.