Читати книгу - "Аптекарка"

— Ні, але я жив тут раніше. Моя сім’я зі сходу.

Дітер говорив літературною німецькою, на відміну від Марґо, яка б ніколи не змогла приховати, що походить із цих країв. Він справді був її чоловіком? Безтурботно та простодушно витираючи пил, я запитала:

— Ви вчилися разом з Левіном?

— Ні, — відповів Дітер так само мило, — але ми здійснили кілька спільних подорожей.

Так ми наблизилися до справи. Здавалося, Дітер розмірковував, чи я була тимчасовою, чи сталою дівчиною, і чи мені відомо щось про минуле Левіна.

Я його випередила.

— Ми з Левіном плануємо скоро одружитися, — сказала я.

— Тобто можна сказати, що Левін закінчив навчання?

— Йому ще небагато залишилося.

— А його дід іще живий?

То було підступне запитання, але корчити з себе незнайка в цій ситуації було б нерозумно.

— Він недавно помер.

— То Левін мав би розбагатіти. Мене дивує, що за таких обставин він вдовольняється однією кімнатою.

«Він хоче мене розкусити», — подумала я, розізлившись, і вирішила не здаватися.

— Заповіт набуває чинності лише після засідання суду в справах спадщини, — сказала я. — А це не відбувається з сьогодні на завтра.

Він більше не розпитував, а натомість раптом сказав:

— Мені недобре. Можна, я приляжу? Думаю, Левін не заперечуватиме, якщо я трішки відпочину на його ліжку.

Без особливої радості я бачила, як він знімає черевики (ну хоча б це) і зручно вмощується; протерті місця на його шкарпетках трималися разом лише завдяки нейлоновому каркасу.

З поганим передчуттям я вийшла й причинила двері, залишивши шпарину.

Я вже давно вимила всю квартиру до блиску, а Левіна досі не було. Дітер спав собі далі. Я підкралася до його ліжка й стала його розглядати. Він зовсім не вписувався в мій образ наркоторговця: так не виглядав жоден злодій — своєю картатою сорочкою й кордовими штанами він мені радше нагадував британського студента чи вестфальського геодезиста. На його обличчя наклало свій відбиток велике виснаження; загалом — мудре обличчя, яке, якщо зізнатися, мені навіть подобалося. І як він міг злигатися з Марґо! Мене зворушило те, що ніготь на великому пальці лівої руки був покалічений. У мене прокинулося щось на кшталт співчуття до сплячого чоловіка, тож я принесла зі своєї кімнати шерстяну ковдру й накрила його.

Оскільки Левін купив добру їжу, то повернувся додому не надто пізно. Я прокралася до дверей, як тільки почула автомобіль, і відчинила їх іще до того, як він встиг устромити ключ у замок. При цьому приклала палець до губ і прошепотіла:

— Він тут.

— Хто? — запитав Левін надто голосно.

Я ще раз пояснила йому, щоб він був тихо, й провела до його ліжка. Левін не вірив власним очам, коли побачив свого партнера, а тоді рушив за мною на кухню. Мій хоробрий хлопець нервувався, потягнувся по сигарети й попросив, щоб я розповіла все, про що ми говорили.

— Не хвилюйся, він був мирний, немов ягнятко, — сказала я. — Але мені довелося йому розповісти, що твій дід помер, адже він дізнався б про це так чи інакше.

Левін дратувався.

— Що тепер будемо з ним робити?

— Дамо йому відіспатися, нагодуємо і разом погуляємо в парку, — запропонувала я.

Левін глянув на мене з повагою.

— Хто б міг подумати, що ти така крута. Ти б могла бути справжньою гангстерською нареченою!

Я не зізналася, що я, власне, такою вже була, тож почала готувати їжу, поки Левін заважав своєю метушнею. Як терапію від хвилювання я доручила йому чистити яблука. Левін схопився за найгострішого ножа й одразу ж порізав палець. Поки я накладала пов’язку, перед нами раптом постав — у шкарпетках — наш гість. Побачивши краплини крові, він збліднув і відвернув від нас погляд. Я витерла стіл.

Дітер знову підійшов ближче.

— Ну, старий, — сказав він і сильно (надто сильно?) поплескав Левіна по спині, — Марґо більше не живе у Гейдельберзі у Лори в провулку Ґрабенґассе?

Левін ухилився від прямої відповіді:

— Гелла чудово готує, якщо їй не заважати. Ходімо, вип’ємо аперитиву.

Обидва зникли, у той час як я тушкувала на пательні кролячу спинку з ретельно очищеним від кісточок виноградом, скибочками яблук та кальвадосом. До моїх вух не долинало жодного слова.

Коли через півгодини я запросила всіх до столу, обидва чоловіки були в чудовому настрої. Слідів фізичного чи вербального протиборства не було.

Кролик мені вдався, вони його розхвалювали. Ми спілкувалися про політику, плітки та кулінарні рецепти. Аж поки Дітер раптом не сказав:

— Дай мені свою машину, я завтра тобі її віддам.

Я отетеріла від такої заяви й не могла собі уявити, щоб Левін віддав комусь ключі від свого «порше». У нього теж трішки пересмикнулися кутики рота. Він сказав до Дітера:

— Я міг би тебе відвезти.

— Це мило з твого боку, але зовсім не потрібно, — сказав Дітер. — Ти ж випив більше за мене.

І це відповідало дійсності. Левін віддав йому ключ.

— Ти знаєш, де я припаркувався.

Не встиг він зникнути, як я запитала:

— Він поїхав до Марґо? Він її битиме? Він щось вимагав від тебе?