Читати книгу - "Автохтони"

Петроній: Ось сонце хмари світанкові забарвило в пурпур, ось друзі мої прокидаються, вільно ранковим повітрям дихають, обнеси ж їх келихом, потіш кожного танцями, а не безглуздою балаканиною. Не для того я платив за тебе повновагим золотом, аби ти удавала тут старого сенатора.

Азія: Той, хто життя людське перервати здатний граючи, сам врешті-решт обертається нечистю.

Петроній: Вгамуйся, дурепо, твій сумовитий вигляд здатний сквасити молоко на ринку й перетворити вино на кислючий оцет. Коли б були жінки взагалі безмозкі й не володіли даною Богом мовою, ми жили б у радощах і гармонії!

Силія, подруга Петронія: Даремно ти своїм хизуєшся розумом, що користі в ньому для вигнанця бідолашного? Коли б у цьому світі саме жінки панували, тебе би, мій друже, скорботна доля не страшила.

Петроній: Не тіш себе, жіноче правління увесь світ би довело до шалу.

Азія: У чому це рукави твої забруднені, не бачу в світанкових сутінках – чи то чорне, чи то червоне…

Петроній: Скоріше, червоне. Не тривожся, це відіпрати можна, поки не висохло.

* * *

– А що сталося з товаришем по службі? Тим, який доніс?

– Він заступив місце Нахмансона, потім його теж звинуватили в саботажі й теж розстріляли. Хочете кави?

Вона, здавалося, втратила цікавість до розмови. Зістрибнула з козетки, промурмотівши: «сидіть, сидіть», – оскільки він з увічливості спробував підвестися теж. Вогні люстри розтікалися скляним ковпаком, який прикривав воскові квіти, двоїлися у вікні, гопцювали у шибці вітрини. Він не бачив світлин – лише суцільну сяючу площину. За стінкою щось дзенькотіло та гуділо. Напевно, у підсобці для персоналу стоїть кавова машина. Хоч щось справжнє, що використовується за призначенням.

До чого ж розкішна історія. Прекрасна, пишна, трагічна – і, скоріше за все, правдива. Просто знахідка, а не історія. Це вам не чорна вдова і не гінеколог-отруйник.

Повернулася, несучи на таці дві крихітні філіжанки. Теж музейні? Поставила тацю на підлогу, взяла філіжанку і влаштувалася з ногами на козетці. Гарна порцеляна, мейсенська. І добра кава. І дуже гаряча.

– Марті тоді саме виповнилося чотирнадцять. Як ви думаєте, що з нею зробили?

– Тягали на допити?

– Само собою. Але головне – викинули з особняка. Прийшли чужі люди, в чоботах, внесли якісь сундуки, чемодани… Вона тільки й встигла – заштовхати до клуночка з білизною мамину скриньку з коштовностями. І світлини. Щоб хоча б щось. Тому якщо ви думаєте, що є якісь архіви, листи… Вона була дуже практичною, думала про те, як вижити. Її прихистили родичі Нахмансона, вони були медики. Влаштували до медучилища, лаборантом. Коли прийшли німці, училище евакуювали, і її разом із рештою. В евакуації, у Середній Азії, вона міняла каблучки та браслети на їжу. Нахмансони не встигли поїхати та загинули. Всі. А Марта вижила. І повернулася.

– З музеєм – це була її ідея?

Людський ланцюг без єдиної чоловічої ланки, немовби жіночі ланки в ній зроблені з гнучкої дамаської сталі, яка розтрощує будь-який інший матеріал.

– Так. Жила в якійсь комірчині, в комуналці. До медицини душа не лежала, та й… А треба було якось ставати на ноги. І вона влаштувалася на роботу…

– До оперного театру?

– Звідки ви знаєте?

– Просто здогадався.

– О, не співати, звісно, ні. В неї був розкішний голос, але – без протекції! Без диплома! Без школи! Ні, вона влаштувалася реквізитором, згодом стала костюмеркою. Вона, бельканто, обслуговувала цих бездарних прим! Але в неї був чудовий смак, і поступово її послугами стала користуватися вся верхівка. Вона обшивала дружин і доньок усіляких там секретарів. Ці, які при владі, тоді називалися секретарі. Смішно. І тодішній секретар міському… чи обкому, не пам’ятаю…

– Вона йому… віддалася? – чемно припустив він.

– Вони були в добрих стосунках, – суворо сказала Яніна, – в дуже добрих. І вона стала клопотати через нього щодо музею. Особняк до того часу перейшов у власність міста, якесь управління. Водоканал, чи що. І він підписав. У п’ятдесят восьмому, здається. Або п’ятдесят дев’ятому.

Він уявив собі чорнокосу жінку, дуже схожу на Яніну, фактично ту саму Яніну, тільки в крепдешиновій сукні та чорному піджаку з підплічниками.

– Ми, Валевські, не власники, ні. Лише спадкові хранителі. Вони все вивезли, ви знаєте? І радянський полковник, і німецький генерал, він квартирував тут під час війни… Севрська порцеляна, меблі, Галле, фамільне срібло, все… бабуся підбирала в комісіонках антураж.

– Ну, звісно, вона ж реквізитор. А портрет нагорі?

– О, портрет вона знайшла на горищі. Без рами, вирваний із м’ясом, просто з м’ясом. Раму вивезли, а його залишили, уявляєте? А на «бехштейна» натрапила в комісіонці. Це точно наш «бехштейн», там подряпина на кришці, вона сама її продряпала, коли була маленька, жіночий профіль. А більше нічого знайти не вдалося, решта лише декорації, розумієте?

– Розумію. А… ваша мама?

Вона багато говорила про бабусю і майже нічого про матір. Може, даремно спитав?

– Вона продовжила оперну традицію, – спокійно сказала Яніна. – Сюди приїздив співати італійський тенор, у них трапився роман, і вона до нього поїхала. У вісімдесят другому. Тепер викладає вокал у Турині. Я її погано пам’ятаю, мене бабуся Марта виховувала.

Цікаво, цей тенор живий іще? Самиця богомола відгризає партнеру голову під час спарювання.

І як вона не боїться тут жити – сама? Молода, вродлива. Чи про жінок Валевських йде лиха слава?

Вона поставила порожню філіжанку на підлогу, мимо таці, й подивилася на нього знизу вгору. Він подумав, що це натяк. Філіжанка розпливчасто відбивалася у глибині паркету, немов айсберг, що пливе темним морем. Крихітний такий айсберг.

– Мені, мабуть, час іти. Тільки… ще одне питання. Там, на світлині… Хто там ще є, не знаєте?

Валевська в ролі Аїди. Валевська в ролі Кармен. Валевська з оберемком квітів після прем’єри. Валевська в хутрянці. Групова світлина, яку Валевська вшанувала своєю присутністю, була одна-єдина, та, з Ковачем. Він насилу відвів погляд від юного сяючого обличчя. Під карткою на зеленому сукні жовтів папірець із підписом.

«Двадцять другий рік. Біля театрального під’їзду. Зліва направо – Л. Ковач, композитор, А. Нахмансон, М. Валевська-Нахмансон, невстановлені особи».

– Точно невстановлені?

Вона покусала губу.

– Он той, бачите, із військовою поставою? Це Костжевський. Коли готували цю експозицію, його, ну, не рекомендувалося згадувати. Але це точно Костжевський. Я все ніяк… ніяк не дійдуть руки поміняти табличку.

– А це хто?

– Не знаю.

– Не Ніна Корш?

Інших жінок на світлині не було. Тріумфуюча, яскрава Валевська в оточенні вродливих, сильних чоловіків, і зовсім скраєчку хтось, у недоладному капелюшку дзвоном,