Читати книгу - "Автохтони"

– Не знаю, – повторила вона.

Напевно, Ніну Корш і справді важко було запам’ятати.

– Скажіть, а такий псевдонім – Вертіго – вам нічого не каже?

– Вертіго? – Брови знов зійшлися, утворивши вертикальну зморщечку. – Ні. Ні.

Вона переминалася з ноги на ногу, сліди її вузьких ступнів не встигали танути на паркеті. На когось чекає? На незнайомця у чорному плащу до брів, при шпазі та капелюсі з пір’ям. Можливо, навіть у півмасці.

– Дякую, – сказав він. – А тепер мені, мабуть, точно вже час…

– Так, – сказала вона байдуже, – втім… заждіть, я вам дещо покажу. Ось…

А очі в неї, виявляється, не чорні – сірі, просто зіниці розширені так, що від райдужки залишилося одне лише тоненьке кільце… Це було по-своєму гарно і навертало на думку, скажімо, про кільцеподібне затемнення сонця.

– Що? – спитав він тихо.

– Місяць, – так само тихо відповіла вона, і її дихання торкнулося шиї. – Дивіться, який місяць! Ось…

Долоня в неї була волога й холодна, і віконна шибка теж була волога та холодна. Там, за вікном, стояла ніч, така непроглядна, немов поки вони тут сиділи, ззовні хтось зафарбував шибку чорною фарбою.

– Я… не бачу ніякого місяця, – сказав він якомога більш рівним тоном.

– Ах, ну це… неважливо.

Маленькі тверді груди, які уперлися йому в спину, теж були холодними – це він відчув навіть крізь сорочку. Він подумав, що ліфчика, чорного та мереживного, який валявся там, нагорі, було точно залишено навмисно – оскільки ліфчик був їй зовсім, ну зовсім не потрібний.

Він обернувся.

І коли вона встигла роздягтися? Соски в неї були темні, а груди гострі, трикутні, наче у жінок на єгипетських фресках. Руки холодні, так, холодні та вологі, як рибки, і пірнали ці рибки прудко і досить глибоко. І при цьому лоскотно.

– Ніч темна, – мурмотіла вона, розстібаючи йому пасок джинсів, – і ховає чудовиськ. Фебея їх освітлює самотнім оком. Ранок усе розвіє. Поки ж у мороці ночі стаєш ти самим собою, обростаєш шерстю, для беззахисних жах і острах.

– Хто це говорить? – спитав він несподівано для себе.

– Він… – сказала вона пошепки. – Він, хто помирає і воскресає, то бинтує рани, то відкриває…

– Хто? – Він теж перейшов на шепіт.

– Петроній. – Вона повільно кивнула, не відводячи очей від його обличчя. – Знаєте, він різав собі вени? Різав, а потім перев’язував. І знову відкривав. Щоб не відразу, щоб насолодитися плином прощальної миті… Бо не буває нічого солодшого за згасальне світло.

Вона на мить відірвалася від нього і піднесла до його очей блідий тонкий зап’ясток, посмугований білими рубцями.

– Я теж, – пошепки сказала вона, її дихання торкнулося його губ, – я теж…

Божевільна. Або наркоманка. Або і те, й інше.

– Петроній, так. – Іншою рукою вона уп’ялася йому в сідниці, розчепірені пальці, наче пазури, на подив сильні. – А той, той, – продовжувала шепотіти тим часом, – той, який, тільки б він не… я боюся його, боюся!

– Хто? – Він спробував зазирнути їй в очі, але вони були закриті, зіниці ходили під перламутровими повіками. Вії були короткими, чорними і дуже густими, немов смужка хутра. Норка чи соболь.

– Цей, – сказала вона пошепки, не відкриваючи очей. – Цей, він страшний, страшний. Ах, візьми ж мене скоріше!

Точно, постановка. До того ж безглузда.

Він розгублено поглянув на відсунуті музейні стовпчики біля порога, на провислу, мляву оксамитову перемичку, тоді як непідвладне йому чоловіче відгукнулося на заклик, і ось він уже несе трепетливе сріблясте тіло на цю саму козетку чи, як там її, отоманку, як вона розводить ноги й упирається розставленими долонями в потертий оксамит, як вона, ця геть чужа йому жінка, закинувши голову так, що потилиця торкається оксамитової спинки і йому видна тільки плавна біла дуга шиї, як вона, ця геть чужа жінка, мурмоче спочатку щось на кшталт «ні-ні-ні», потім – «ні, не так, ось так, так, так!», а потім, здригаючись, вигукує: «О, Ладиславе!».

Він випростався.

Вона так і сиділа, розсунувши ноги і закинувши голову, потім звела коліна й уперлася обома руками – долонями – йому в груди, наче відштовхуючи безпорадним і патетичним жестом.

– Ідіть! – Вона, як і до того, дивилася у стелю, він бачив тільки білки закочених очей, вона штовхала його в груди немов сліпа.

– Та прошу пані! – сказав він роздратовано.

Все це, думав він, квапливо застібаючись і напинаючи куртку у вітальні, поряд із кошиком порожніх шльопанців, схожих на мертвих звірків, усе це погана, паскудна вистава, розіграна з невідомою йому метою. Який Ладислав? Чому Ладислав?

– Прощавайте! – сказав він мовчазній вітальні. Ніхто не відповів.

Двері за ним зачинилися, вогке повітря шибнуло в обличчя. Він похитав головою, струшуючи морок. Що це було? Вона, звісно, божевільна, але ж він сам, він же…

Нелюдська істота, інопланетянка, підробка – комахоподібна почвара, яка випускає особливі феромони, що зводять з розуму людських самців? Прекрасна, корисна якість для самиці чужого виду.

Старе дерево рипіло голим галуззям. Лампочка під піддашшям ґанку згасла, вікна – теж, усі разом; він уявив, як вона, притулившись до шибки, дивиться з темряви на нього, який поспішає мокрим гравієм до хвіртки… Світло вимикають, щоб роздивитися що-небудь ззовні, навіщо ж іще?

Хвіртка, яку він штовхнув долонею, була холодною та вологою, як її пальці.

По боках порожньої алеї чорні дерева нервово потирали руки, чорне сліпе небо висіло над головою, небом пробігали запалені, підсвічені міськими вогнями рвані низькі хмарини. Місяця не було.

Ліхтар над головою зненацька замерехтів і згас, і, як за командою, згас другий – на дальньому кінці вулиці, немов би там, в собняку, був заразом і пульт керування вуличним освітленням. Це нічого, сказав він собі, звідси до центра на таксівці хвилин десять, і будуть освітлені вулиці й юрба народу. Жерти хочеться, аж несила, секс з’їдає багато калорій, виходить, до «Криниці» або до Юзефа. Але ж він ніколи не був у «Криниці» ввечері, може, ввечері вона взагалі розчиняється у повітрі? Де там у нас візитівка цього знавця архітектури, зараз ми його викличемо, а, ось, здається, до гаманця я її поклав, коли розраховувався… А гаманець де? Ага, ось.

І завмер, так і не витягнувши руку з кишені.

Хтось стояв у провулку, темний, масивний, хоча й невисокий, і знадобилася пара секунд, щоб усвідомити, що невисоким цей хтось здається тому, що стоїть рачки. Горбаста лінія спини трохи здіймалася й опускалася, неначе б цей то припадав на всі чотири кінцівки, то випростовувався знов…

Нехай йому. Просто величезний собака. Кавказець. Чи алабай… ні, все