Читати книгу - "Автохтони"
- Жанр: Сучасна проза
- Автор: Марія Семенівна Галина
Марія Галіна – відома російська поетка та письменниця українського походження, біолог за освітою, лауреат численних літературних премій з поезії, прози та фантастичної прози (зокрема двічі – персональної премії Бориса Стругацького). Химерна проза Марії Галіної набула визнання критиків та завоювала любов читачів.Роман «Автохтони» російською вийшов друком у 2015 році і був відзначений критикою як одна з найяскравіших літературних подій року.До безіменного міфічного міста, яке багатьом, однак, видасться знайомим, прибуває такий самий безіменний герой – людина без імені і без персональної історії. Взагалі, він начебто мистецтвознавець, який приїхав, щоб написати статтю про постановку безмаль столітньої давнини опери «Смерть Петронія».Тіні оживають, місто наповнюється вихідцями з минулого, яке начебто давно завершилося, але водночас триває. Оперна співачка, вбита просто на сцені ревнивим коханцем, відроджується у власній напівбожевільній праонуці; офіціантка в місцевому кафе працює тут, за її власними словами, з кінця XVIII століття, а всюдисущий старигань, якого головний герой винаймає як консультанта, схоже, і зовсім вічний. Усі разом вони формують дивну і відмерлу расу стародавніх мешканців цього міста – похмурих і загадкових автохтонів…
Действие нового романа Марии Галиной разворачивается в старинном городе, своеобразной культурной столице пограничья, соединяющего (и одновременно разъединяющего) Восточную и Западную Европу. Прибывший издалека герой пытается восстановить историю давней постановки очень странного, судя по глухим упоминаниям мемуаристов, спектакля – оперы «Смерть Петрония». Обращаясь к давно забытому эпизоду двадцатых годов прошлого века, герой все глубже погружается в сегодняшнюю жизнь города и его артистической среды, и чем ближе он приближается к разгадке, тем активней реагирует на его расследование Город и его загадочные обитатели.
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Марія Галіна
Автохтони
© М. С. Галіна, 2015
© І. Я. Ківа, переклад українською, 2016
© Л. П. Вировець, художнє оформлення, 2016
© ТОВ «Видавництво Фоліо», 2016
***
І більша благодать в описі німф, ніж в описі медалей.
І більша благодать в описі походження гігантів, ніж в описі придворного етикету.
І більша благодать в описі Мелюзіни, ніж в описі кавалерії і артилерії.
І більша благодать в описі підземного гірського народу, ніж в описі фехтування і залицянь.
Парацельс
…коли видно блудні вогники, це означає неминучий занепад країни.
Парацельс
– Що це таке? – сформулював він незаперечне. – Прохідна кімната?
Він тільки-но збирався сказати, що цілком влаштовує, красно дякую, але тут двері до, як він гадав, комірки, розчахнулися, і повз нього, гупаючи берцями, вервечкою пройшли два здоровезних байкери, мідно-рудий та русявий, обидва у чорній шкірі, блискучих клепках, шипах і ланцюжках. Ані на нього, ані на чергувальницю вони не звернули уваги.
– Еге ж. У нас, розумієте… трошки ремонт.
На сайті нічого про ремонт не було. Він похмуро роздивлявся синенький п’ятитомник Гайдара на поличці (чому Гайдар?) і думав, що напише в них на форумі всілякі прикрості. Так їм і треба.
Задумалася, почухала плече носом. Він проти волі замилувався – не кожен так може.
– Є одна, щоправда, там фарбою сильно тхне.
Він уявив, як сидить на ліжку в самісіньких трусах, а повз, туди й сюди, ходять байкери.
– Фарбою тхне. Ясно. Гаразд, ведіть.
Вікно пред’являло пікселі бурих і зеленуватих черепичних дахів, обсиджених тарілочками супутникових антен. Посеред кімнати стирчали заляпані побілкою козла. Фарбою, так, тхнуло, і добряче. Але він любив цей запах.
– Муляри вже закінчили. А художниця приходить вдень. І йде до шостої. Вона вам не заважатиме.
Вона встигла розмалювати лише одну стіну: суворий чоловік, погрожуючи гігантською логарифмічною лінійкою, обіймав жінку, яка випускала опасистого голуба.
Радянське стає модним. А колись здавалося, прости, Господи, сранню сумною.
– Ну ось, – радісно сказала чергувальниця, – файна кімната, еге ж?
Чоловік із логарифмічною лінійкою покосився на нього з докором.
– Поснідати де можна? У вас?
– Ой, ні, в нас же ремонт. У «Криниці» можна. Як вийдете, відразу праворуч. Вони рано відчиняються. В них омлет. І запіканка. І сирники з варенням. І недорого.
Вона була зовсім юна, а молодим завжди хочеться їсти.
Він похитав головою, розкрив сумку і почав розкладати речі на ліжку, поруч із пласкою гіркою постільної білизни, яка пахла пранням.
* * *
Полив’яні горщики, грубі нефарбовані балки… Безодня смаку. «Криниця», а як же ж.
Жінка за стійкою, повновида, ще молода, дуже домашня, кивнула до нього і крадькома позіхнула.
– Як завжди?
Вона не посміхалася, але здавалося, що посміхається. Тільки приховано. Таємно. Лише до нього.
Від подумав про яєчню і відкинув цю думку. Замовив сирну запіканку та каву.
– Хочете, бальзаму наллю? До кави? Бонусом. Бо щось прохолодно.
– Напевно, – сказав він. – Напевно, що так. Дякую.
Мокрий сніг за вікном надавав затишку байдужому харчовому простору.
На календарі в неї за спиною два кошеняти гралися клубочком шерсті. Календарі з кошенятами популярніші від календарів з немовлятами. Не всі люблять дитинчат, а кошенят – всі. До того ж дитину й зурочити недовго. Не варто на неї дивитися чужим людям. А над кошенятками можна розчулюватися скільки заманеться. Життя кошеняти, врешті-решт, ніц не варте.
Він забрав тацю і влаштувався за столиком біля вікна. Буфетниця розкрила покетбука в яскравій обкладинці та заглибилася у читання, але, перехопивши його погляд, підвела голову. Я не посміхаюся тобі тільки тому, що ти можеш подумати, що це входить у сервіс, а я не хочу, щоб ти так думав, здавалося б, говорило її обличчя.
– Смачно?
Бруківкою прогуркотів фургончик, вичавлюючи снігову кашу на вузенький низенький тротуар. На рожевому боці строкатіла реклама молочних продуктів, він не розібрав назви. Жалюзі в будинку навпроти злетіли вгору, відкривши вітрину сувенірної крамниці.
– Дякую, дуже смачно.
Запіканка була із цукатами і щедро политою збитими вершками.
– Заходьте ще. – Вона нарешті посміхнулася.
Буденна привітність, це нічого не означає. Просто їх тут добре муштрують.
– Дякую. До речі… як ви гадаєте, що таке «вертіго»?
– Щось, що можна вертіти? – Спокійні сірі очі вивчали його обличчя, і, вже впевненіше, вона сказала: – Запаморочення?
Він кивнув і вийшов із неприємним відчуттям, що вона, намагаючись догодити, прочитала його думки.
Входячи, пасажири віталися з кондукторкою. Він протер долонею скло, саме вчасно, щоб побачити, як біля мокрої огорожі ринку декілька фургончиків вивантажують квіти, оберемки квітів. Товсте зелене листя, відвалюючись, мокло в підталому снігу. Ще одна площа, спорожнілі фонтани, сірі будиночки з ліпниною, клопітливі люди розставляють мокрі відра, знову квіти, багряні, жовті, бузкові на сірій бруківці…
– І як вам у нас?
Голомозому сумному чоловічкові з великим носом і плямистою рукою на рукоятці масивної тростини навіть не довелося нахилятися, такий він був маленький.
– Ні-ні, там, позаду, вільно, – вів далі чоловічок із поспіхом, бачачи, що він має намір звільните сидіння. – Просто іноді хочеться поговорити, знаєте. Я-от саме позаду і примощуся.
Чоловічок зник із поля зору, але відразу ж, влаштувавшись позаду, постукав по плечу, привертаючи до себе увагу. Він напружився – не любив чужих доторків.
– Нічого, – сказав він. – Колоритно.
– Ринок, Собор, Театр, Старий Ринок… Це зупинки так називаються. До речі, бачите он той сірий будинок, де дріада на фронтоні? Коли дощ іде, вона плаче. А легенду про неї знаєте?
– У архітектора померла від чахотки донька, – припустив він.
– Припустимо, у власника. А архітектор…
– Був її нареченим.
– Це ж треба, – здивувався старий. – Ви таки читали путівник!
– Ні. Просто здогадався.
Він покрадьки поглянув на годинник – у чужому місті час завжди тягнеться повільно.
– А як ви здогадалися, що я приїжджий?
– Кожного ранку, – сказав старий, – буквально кожного ранку тут сідають одні й ті самі люди. Я їх знаю. А вас – ні. До того ж у вас немає парасольки. В мене теж немає, але мені можна. Я виходжу, коли цей гидкий мокрий сніг вже припиняється. Але ті, кому вранці на роботу, обов’язково ходять із парасолькою. З маленькою чорною складаною парасолькою.
На мармурових облавках порожнього фонтана сиділи голуби, бліді, гладенькі; він спочатку подумав, що це прикраси, але потім один із них ворухнувся.
– Я міг перечекати негоду в кав’ярні. Я, власне, так і зробив.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автохтони», після закриття браузера.
